Цей допис не про шкоду алкоголю, таких вистачає в кожній поліклініці поруч із плакатом про туберкульоз. І не про цирози з кардіоміопатіями, це теж не тут. Він про те, що алкоголь робить із психічною реальністю, і про те, чому люди п’ють, коли самі певні, що просто відпочивають. Якщо очікуєте моралізаторства чи медичних страшилок, Вам теж не сюди. Якщо ж готові зазирнути через горлечко пляшки і побачити там не рідину, а дзеркало власної психіки з її криком, болем і єдиним способом сказати про нестерпне, тоді цей текст для Вас.
Буває ранок, коли хтось прокидається з головним болем і питанням до себе «навіщо я це робив», хтось ще відсипається після святкового марафону, а хтось взагалі не пив і спостерігає за першими двома з легким здивуванням. Мене цікавить, що відбувається, коли людина підносить чарку до губ. Не про печінку і не про «культуру пиття», а про психіку і про те, що відбувається з нею по той бік ковтка.
Почнімо зі знайомої багатьом сцени. Чоловік приходить додому після роботи і перше, що робить, ще в робочих черевиках, наливає собі чарку. Не тому, що залежний, він навіть обурюється, коли дружина натякає на проблему. Просто наливає, як ритуал, як перехід із робочого дня у вечір, у щось, що він називає «відпочинком», хоча це не відпочинок, це щось зовсім інше, для чого в нього немає слів, але є стійка потреба.
Психоаналіз бачить алкоголь не як хімічну речовину, а як психічну операцію, дію, спрямовану на зміну внутрішньої реальності. Усередині кожного з нас живе внутрішній критик, Супер-Его. Це голос, який безперервно коментує кожну нашу дію, кажучи «ти маєш», «ти повинен», «як тобі не соромно», «ти міг би краще». Голос батьків, вчителів, усього суспільства, який ми «ковтнули» в дитинстві і який тепер живе всередині нас до кінця життя. Він необхідний для соціального співіснування, проте одночасно є джерелом хронічної напруги, провини, сорому і тієї фонової тривоги, від якої неможливо втекти, бо вона всередині.
Ернст Зіммель, чий опис і століття потому лишається актуальним, бачив в алкоголі «маніакальний захист від меланхолії», що тимчасово атакує і вимикає «деструктивне» Супер-Его, і людина переживає раптове полегшення, ейфорію, відчуття «нарешті вільний», «нарешті цей голос замовк». Це хімічна відпустка від внутрішнього тирана, від якого неможливо втекти жодним іншим способом, окрім як тимчасово отруїти.
Нейробіологія описує щось подібне на рівні мозкових структур. Алкоголь посилює дію ГАМК, гальмівного нейромедіатора, і пригнічує глутамат. Префронтальна кора, яка відповідає за самоконтроль, оцінку наслідків і моральні судження, тобто за частину того, що психоаналіз називає функціями Его і Супер-Его, пригнічується першою, тоді як лімбічна система, центр емоцій і імпульсів, залишається активною. Мозок перемикається в режим, де «хочу» перемагає «треба», а «зараз» витісняє «потім».
Чи бачили Ви на корпоративі, як змінюється чемна колежанка після третьої чарки, та, яка завжди ввічлива, стримана, «на рівні», і раптом вона обіймає всіх, голосно сміється, плаче на плечі в охоронця чи грубо посилає колегу, ображається на офіціанта з інтенсивністю п’ятирічної дитини? Це не «справжня вона», це вона мінус Супер-Его, мінус сорок років соціалізації.
Алкоголь не розкриває «справжню особистість», він розчиняє ту надбудову, яка і є особистістю, залишаючи голі імпульси і дитячу безпосередність у дорослому тілі.
Тому «що у тверезого в голові, то у п’яного на язиці» – про щось інше. Це не правда про світ, це прорив витісненого, того, про що Супер-Его забороняє думати. Агресія до керівника, образа на партнера, заздрість до друга, втома від власних дітей, все це живе в позасвідомому і виривається назовні, коли цензор отруєний. Людина не стає «справжньою» під алкоголем, вона стає нецензурованою, а це принципово різні речі.
Але відпустка закінчується, і Супер-Его повертається з місією помсти. Похмілля – це не тільки фізіологія, це ще й специфічний психічний стан, у якому внутрішній критик повертається з подвоєною силою. «Як я міг таке сказати», «як я могла так себе поводити», «що про мене подумають», «я огидний», «я жалюгідна» – все це голос Супер-Его, яке мстить за тимчасову поразку і карає за кожну хвилину свободи.
Алкоголь дає людині те, чого вона не має тверезою – відчуття цілісності, завершеності, «нарешті я, це я», «нарешті не розпадаюсь на шматки». Шандор Радо називав це «аліментарним оргазмом», насолодою від поглинання чогось, що тимчасово заповнює внутрішню порожнечу.
Скільки я бачив, людина, яка регулярно п’є, любить не алкоголь, вона не може витримати себе тверезого, того себе, який відчувається неповним, тривожним, сповненим сорому.
По суті, це оренда фальшивої цілісності, коли на кілька годин можна відчути себе впевненим, розкутим, дотепним, безстрашним, але оренда закінчується, а власної цілісності як не було, так і немає, і єдиний спосіб відчути себе «нормально» – ще раз позичити у пляшки те, чого не вдалося побудувати в собі.
Тому й поведінка людей напідпитку – це буквально поведінка дітей з їхнім негайним задоволенням бажань, імпульсивністю без зважування наслідків, ображанням на дрібниці. Карл Абрахам описував це як фіксацію на оральній стадії розвитку. Люди називають це «відпочинком», тоді як це регресія до стану малої дитини в дорослому тілі з дорослими можливостями завдавати шкоди.
Культура активно це підтримує, легітимізуючи «заслужену чарку після важкого дня», «по-дорослому посидіти», «без алкоголю яке то свято». При цьому чоловіки і жінки п’ють по-різному. Чоловіки, скільки я бачив, частіше шукають у чарці вихід для заблокованої агресії та відпочинок від тиску «бути сильним», жінки частіше заглушують тривогу невідповідності, втому від «встигати все» і біль невизнаності. Соціум стигматизує жіноче пияцтво значно жорсткіше, що лише заганяє проблему в тінь сорому.
Алкоголь діє як емоційна анестезія, притуплює біль, але не лікує джерело, і біль, який не відчувається, не означає, що рана зникла. Людина, яка регулярно «заливає» переживання, втрачає здатність їх переробляти. Леон Вурмсер описав афекти, від яких рятує алкоголь, – лють, сором і відчуття покинутості, нестерпні переживання, з якими багато хто так і не навчився бути. Алкоголь пропонує не бути з ними, а втопити на дні чарки, проте втоплене не зникає, воно лежить на дні психіки і повільно отруює все навколо.
Ця ж анестезія спрацьовує і в стосунках. Алкоголь полегшує контакт, знижує тривогу близькості, але ця близькість не переживає ранку, існує як галюцинація стосунків, де більше знайомств, але менше друзів, більше сексу, але менше інтимності. Бо справжня близькість вимагає бути присутнім без анестезії, ризикувати бути побаченим без «хімічного» захисту.
Коли до мене приходить людина з «контрольованим» вживанням, я не питаю про кількість чарок, я питаю інше. Від чого Ви рятуєтеся? Що є настільки нестерпним у тверезій реальності? Що Ви відчуваєте за півгодини до першої чарки? Яку правду про себе намагаєтеся не знати?
Бо алкоголь – це симптом, як температура при інфекції. Симптом вказує на проблему, але сам проблемою не є.
Відбирати алкоголь у людини, яка не має іншого способу справлятися із собою, – це жорстокість.
Водночас, якщо залежність уже сформувалася на фізіологічному рівні, тіло потребує медичної допомоги, і наркологія тут є необхідним першим кроком, без якого психотерапія не матиме на що спиратися. Детоксикація тіла і робота з психікою – послідовні етапи одного шляху.
Коли рука тягнеться до пляшки, у людини є питання, яке вона заливає раніше, ніж встигає поставити: «Що саме я намагаюся не відчути?» Можливо, відповідь буде банальною, а можливо, якщо чесно зазирнути всередину, відповідь злякає. І саме ця відповідь є справжньою точкою входу в себе.
Алкоголь розчиняє, це його природа, розчиняє захисти, межі, структури, які роблять нас дорослими. Деякі речі варто розчинити, але це можливо і без руйнування. Алкоголь пропонує швидкий шлях, і цей шлях руйнує насамперед психіку, душу, якщо Вам ближче це слово.
Скільки людей щовечора називає «відпочинком» те, що є втечею?
