Колега якось мимохідь сказала, що візьме для доповіді депресію, бо їй «подобається поглиблювати знання з депресії». Йшлося про фахову цікавість, і нічого більше вона в ці слова не вкладала. А я ще довго думав над тим, що слово «подобається» можна сказати про депресію. Колега мала на увазі предмет вивчення, мені ж уявилася людина, якій депресія подобається як спосіб жити, і я спитав себе, що стоїть за таким дивним потягом до власного страждання.
Це питання я ставив собі й раніше, коли бачив на сесіях, як одні люди з часом одужують, а інші роками лишаються в депресії, хоч би що робили вони самі й ті, хто їм допомагає. Перше пояснення напрошується саме, «не можуть», і воно чесне, бо депресія відбирає в людини сили й саму здатність чогось бажати. Друге довго не давало мені спокою, бо щодо людей, які очевидно страждають, звучало майже жорстоко, – «ніби не хочуть одужувати». Для психоаналізу з цього «ніби не хочуть» починається робота, бо психоаналітик в цьому місці питає, навіщо людині стан, який її руйнує.
Фройд описав це 1923 року. Він помітив, що деяким пацієнтам гіршає саме тоді, коли терапія починає діяти і зміни вже близько, і назвав це негативною терапевтичною реакцією. За Фройдом, в таких людей потреба в хворобі бере гору над бажанням одужати, а за нею стоїть позасвідоме почуття провини, бо людина відчуває, що заслуговує на страждання, і сама його шукає.
Через сто років я бачу в цьому, крім провини, ще й любов. Людина позасвідомо зберігає вірність стражданню тих, кого любить, і власне благополуччя переживає як відступництво від них. Мазохізмом в клінічному сенсі це назвати важко, бо біль потрібен людині для іншого – через нього вона тримає зв’язок із тими, кого любить, а стражданням доводить, що належить до них. Вона може й не здогадуватися, що думає приблизно так: «Якщо мені стане добре, я тебе залишу, а якщо дозволю собі радість, втрачу останнє, що лишилося від нас, – наш спільний біль».
В лояльності до нещастя любов міряють кількістю спільного болю.
Цю вірність я впізнав у фільмі Кеннета Лонергана «Манчестер біля моря» (2016). Лі Чандлер втрачає трьох дітей в пожежі, яку сам ненавмисно спричинив, лишивши камін незагашеним. Дружина йде, а він роками живе в підвальній кімнатці, працює двірником і уникає людей та будь-якої близькості. Після смерті брата з’ясовується, що той призначив його опікуном свого сина-підлітка, і в Лі з’являється шанс на нову родину, але від цього шансу він відмовляється. Пояснює він це словами «я не можу це перебороти», і в цьому «не можу» чути «не маю права». Одужати для нього означало б зрадити дітей, бо депресія лишилася єдиним, що він від них зберіг, і єдиним способом і далі бути їхнім батьком.
Фройд в «Жалобі й меланхолії» (1917) має фразу, до якої я часто повертаюся: «Тінь об’єкта впала на его». Втрачаючи когось значущого, ми не просто сумуємо, ми вбираємо втрачене всередину, і голос цієї людини стає нашим внутрішнім голосом, а її біль нашим болем. Тоді депресія перетворюється на спосіб втримати втрачене всередині, бо поки я страждаю, зв’язок триває, а щойно мені стане добре, зникне й він.
В однієї з аналізанток депресія тягнулася з підліткового віку, і на першій сесії вона сказала: «Об’єктивно в мене все добре, я не розумію, чому мені погано», – а помовчавши, додала, що не може дозволити собі бути щасливою. Її мати все життя була нещасною в шлюбі й материнстві і нічого не говорила прямо, лише час від часу, без жодного докору, повторювала: «Я пожертвувала всім заради вас, дітей». Дочка засвоїла, що бути жінкою означає страждати, а бути матір’ю – жертвувати собою. Тепер, в тридцять п’ять, поруч із нею чоловік, який її любить, а прийняти цю любов вона не може, бо, дозволивши собі щастя, ніби сказала б матері: «Ти могла бути щасливою і не змогла, а я змогла». Депресія стала її способом сказати матері інше: «Я така сама, як ти, я тебе не зрадила».
Буває, що людина вірна батькові, і тоді вона впадає в депресію саме на вершині успіху. Один чоловік за сорок, підприємець, який багато чого досягнув, прийшов в терапію з депресією, що почалася раптово й без видимих причин. Його батько, за словами сина, все життя був невдахою, помер в бідності й перед смертю сказав: «Ти зможеш те, що я не зміг». Саме це благословення й стало прокляттям. Що більше син заробляв і що вище піднімався, то гірше почувався, і якось на сесії сказав: «Я не маю права на більше, ніж мав він». Дозволити собі успіх для нього означало визнати батькове життя марним, а своє цінним, і цього він прийняти не міг. Тож він позасвідомо руйнував те, що будував, і в депресії лишався поруч із батьком, на тому самому щаблі, де батько прожив своє життя.
Буває й провина без вчинку, коли людина винна не в тому, що зробила, а в тому, що опинилася в кращих умовах, ніж той, кого вона любить. У фільмі Роберта Редфорда «Звичайні люди» (1980) Конрад виживає в аварії на човні, в якій гине його старший брат Бак, і згодом намагається накласти на себе руки, хоча винним в смерті брата не був. Він вижив, а брат ні, і повне життя означало б для нього залишити брата остаточно.
Тривога відповідає на загрозу, а депресія на втрату, і до загрози людина з часом звикає, а втрати тільки накопичуються.
Війна множить їх щодня, а з ними й провину тих, кого вони оминули. Той, хто в безпеці, відчуває її перед тими, хто на фронті, а той, хто не втратив близьких, – перед тими, хто втратив. Жінка виїхала з дітьми за кордон, чоловік лишився на передовій, і кожен свій сміх вона відчуває як зраду, тож вона поступово занурюється в депресію, бо так може сказати йому: «Я з тобою». Так людина віддає депресивну данину – вшановує тих, хто страждає, власною депресією, яку викликає провина за радість.
Звідки береться ця вірність, мені показала історія моєї родини, хоч прочитати її я зумів не одразу. Мій дідусь по материній лінії пройшов німецький концтабір, а після визволення – радянський фільтраційний, бо кожного, хто побував в полоні, підозрювали в зраді. Він вижив, повернувся додому, одружився, і в нього народилася донька, моя мати. Про табір він не говорив ніколи і ні з ким, навіть із бабусею. Я пам’ятаю його мовчазним чоловіком, який годинами сидів біля вікна з цигаркою «Прима» і дивився крізь скло на червоне світло заходу, і що він там бачив, мабуть, не знає ніхто. Після смерті бабусі він почав пити, без скандалів і без свідків, і день за днем ішов на дно. Для того, що в ньому було закопано, слів не існувало, і лишалися тільки мовчання й алкоголь.
Моя мати все життя прожила з тривогою без видимої причини. Коли я, вже дорослий, питав, звідки вона, мати відповідала «не знаю» і справді не знала. Вона пила заспокійливі й боялася літаків, темряви, самотності, людей, майбутнього, а джерело цієї тривоги лежало в житті її батька, і зв’язку між ними вона не бачила. Роками вона повторювала одну фразу: «Я помру в шістдесят чотири, як моя мама». Говорила без страху і без спроби цього уникнути, як про щось вирішене задовго до її народження. Вона померла від інфаркту наступного дня після того, як їй виповнилося шістдесят чотири. Тоді я ще не бачив в цьому закономірності і просто горював.
Через роки я знайшов в собі ту саму безпричинну тривогу, яка часом переходила в депресію, хоча нічого я не втрачав і пояснити цього не міг. Лише у власній терапії, вже після смерті матері, я побачив ланцюг – дідусь, мати, я, три покоління й один біль, що переходить в спадок.
Назви для того, що відбувалося в моїй родині, я згодом прочитав у фахових книжках. Таку передачу пояснюють не так генами, хоча генетична схильність до депресії існує, як атмосферою, в якій росте дитина, тим, як батьки мовчать, уникають і відповідають світові. Дитина поруч із депресивною матір’ю вбирає її депресію як мову, якою говорить родина, як те, що «в нас прийнято». Угорсько-американський психіатр Іван Бошормені-Надь назвав невидимою лояльністю позасвідомі зобов’язання перед родом, яких людина дотримується, сама того не знаючи, і писав про родинну книгу обліку, де борги й заслуги переходять від покоління до покоління. Хтось колись постраждав, хтось когось не врятував, і цей борг не списується, він дістається дітям і онукам, які не знають, кому й за що винні.
У французької дослідниці Анн Анселен Шутценбергер я натрапив на синдром річниці. Вона помітила, що нащадки часто хворіють чи переживають трагедії в тому самому віці, що й їхні предки. Позасвідоме пам’ятає родинні дати й відтворює родинні сценарії з вірності, бо так людина лишається пов’язаною з родом і не стає першою, хто вийшов за межі родинної долі. Моя мати повторила вік смерті своєї матері, прожила сценарій, написаний задовго до неї.
Психоаналітики Ніколя Абрахам і Марія Торок описали крипту – закритий простір в психіці, де живцем поховано горе, яке не вдалося оплакати, бо було надто боляче або оплакувати не дозволяли. Діти таких людей народжуються з фантомом, привидом чужого горя, і сумують, не знаючи за ким, тужать, не розуміючи, за чим. Абрахам писав, що фантом – утворення позасвідомого, яке ніколи не було свідомим і переходить до дитини просто з позасвідомого батьків. Безпричинну тривогу я довго вважав своєю. Тепер думаю, що це був фантом – дідусеве горе, якого в таборі не було права оплакати, і материн страх, якому вона не знайшла імені. Я носив це горе й цей страх, поки не побачив, що вони належать не мені, а я лише зберігаю те, чого дідусь і мати не змогли завершити.
Цей механізм працює й сьогодні. Діти народжуються в батьків, які пережили війну й втрати і не мали ні часу, ні підтримки, щоб це прожити, бо «треба функціонувати», і непрожите батьками осідає в дітях. Буває, що в терапії людина нарешті дозволяє собі оплакати успадковане горе й виявляє, що плаче за бабусею, яка в Голодомор втратила дітей і не мала права плакати, бо треба було вижити, або за дідусем, який повернувся з війни й заховав спогади так глибоко, що вони стали криптою.
Тримає людину в депресії не лише минуле роду, а й живі родичі. Жінка, яка жила в депресії з двадцяти років, почала в терапії одужувати, і саме тоді її мати раптом захворіла, почала дзвонити щодня, скаржитися й просити допомоги. Жінка відчула провину й повернулася в депресію, а мати одужала. Маніпуляції, принаймні свідомої, тут не було, родина просто тримається звичного порядку, і коли той, хто ніс в ній симптом, хоче піти з цього місця, родина кличе його назад.
Таке прочитання депресії не скасовує ні психіатра, ні антидепресантів. Коли людині бракує сил встати з ліжка, ліки дають той ґрунт, на якому взагалі можна говорити про вірність, і психоаналітичне розуміння з фармакологією тут працюють поруч. Перше відповідає на питання «чому», друге дає сили на «що далі».
Побачити ланцюг – вже наполовину розірвати його.
Та розуміння ще не одужання. Знання живе в голові, вірність в позасвідомому, тому всі ці «ти заслуговуєш на щастя» її не торкаються, адже людина, якій це кажуть, і так знає, що заслуговує, а відчуває, що, одужавши, зрадить. Вся конструкція вірності спирається на мовчазне припущення, що той, кому я вірний, потребує мого страждання і що саме воно тримає наш зв’язок. А чого б ті, кому ми присягнули своїм болем, хотіли для нас самі, якби могли говорити вільно, поза власним стражданням?
Інша аналізантка вісім років жила в депресії після смерті матері. Останній рік маминої хвороби вона доглядала за нею й була поруч до кінця, а після її смерті радість ніби стала для неї забороненою. Антидепресанти допомагали, але після відміни все поверталося. Якось вона обмовилася, що коли їй буває добре, це здається їй непристойним. Я перепитав, що для неї означає це «непристойно». Вона довго мовчала, а потім сказала, що мама так і не побачила її щасливою: «Якщо я тепер буду щаслива без неї, виходить, вона неважлива. Виходить, я її забула». Через кілька сесій вона згадала, як мама вже в лікарні сказала їй: «Я так хотіла побачити тебе щасливою». Схоже, саме тоді дочка, сама того не помітивши, вирішила, що цього щастя не буде, раз мама його не побачить.
Ще через кілька тижнів я спитав, що, на її думку, сказала б мама, якби побачила ці вісім років. Відповіла вона не одразу, а потім розсміялася крізь сльози: «Вона б розлютилася. Сказала б: „Що ти робиш, дурепо? Я хотіла, щоб ти жила“». Вірність після цього нікуди не зникла, змінилася її форма – тепер дочка була вірна матері тим життям, якого мати для неї хотіла. Депресія відступала повільно, з поверненнями, місяцями.
Буває, що відповідь не така проста. Мати справді могла позасвідомо потребувати доччиного страждання, як компанії у своїй самотності, а батько міг заздрити синовому успіху, і визнавати це боляче. Але й тоді питання можна поставити тій частині матері чи батька, яка любила, а не тій, що страждала й хотіла страждати вдвох.
Я пишу це і як аналітик, і як онук та син, який роками носив чужу тривогу, не знаючи, звідки вона. Побачивши ланцюг, рідних я не забув, тільки пам’ятаю їх тепер інакше, з вдячністю за життя, яке вони мені дали попри все, що пережили самі.
Кому Ви присягнули своїм болем? І чого б ця людина хотіла для Вас, якби могла сказати сама?
Якщо Вам нестерпно зараз, цілодобова лінія психологічної підтримки «Людина в біді» – 0 800 210 160.
