Під спільними фото й на листівках часто пишуть «Ти мені потрібен, бо я люблю тебе», і той, хто так пише, вважає, що йому дісталася краща половина цитати. Друга половина, «Я люблю тебе, бо ти мені потрібен», лишається за кадром, і обидві належать Еріхові Фромму, який 1956 року в «Мистецтві любові» вклав першу з них в уста зрілої любові, а другу – незрілої. За сімдесят років книжку звели здебільшого до цих двох фраз, і цитують їх як поділ любові на два гатунки.
Сам Фромм так і не вирішив, чи має незріла любов право на це ім’я. На початку розділу про теорію любові незрілою формою любові він називає симбіотичний союз, де одна людина розчиняється в іншій, а та нею керує, і тут же обіцяє надалі звати любов’ю лише зрілу. Згодом, там, де йдеться про батьків і дітей, він цю обіцянку порушує, бо знову називає любов’ю інфантильну, що любить, бо її люблять, і незрілу, що каже «Я люблю тебе, бо ти мені потрібен». А в підрозділі про об’єкти любові повертається до обіцяного й пише, що любов того, хто любить лише одну людину й байдужий до решти, – не любов, а симбіотична прихильність або розширений егоїзм. Обіцянки, якої Фромм не дотримав, я дотримую за нього.
Любов буває лише дорослою. Решта – потреба, яка говорить голосом любові.
Голос потреби на повну силу звучить в закоханості, коли людина каже: «Мене ковбасить», – і чує в цьому доказ любові. Метеликів у животі, якими закохані підтверджують почуття, я розбирав у «Полюванні на метеликів» і знайшов під ними тривогу. Фройда ж цікавило, що стається з поглядом закоханої людини. В праці про масову психологію він описав, як закоханий переоцінює кохану людину й критикує її менше, ніж будь-кого іншого, бо, за його словами, «судження в цьому разі фальсифікує ідеалізація». Кохана людина посідає місце Я-ідеалу закоханого, тобто того образу себе, до якого він тягнеться, і від закоханості до гіпнозу, за Фройдом, лише один крок. Сказати таке закоханому – надійний спосіб зіпсувати йому вечір, і психоаналітики в цьому мистецтві мають неабиякий досвід.
Пізніше, в «Невдоволенні культурою», Фройд додав, що на вершині закоханості межа між Я та іншим от-от розмиється, і людина всупереч тому, що бачить і чує, запевняє, що «я» і «ти» – одне. Патологією Фройд цей стан не вважав, але одразу поставив поруч хворобливі процеси, де розмивається та сама межа. Подібність до психозу я бачу в тому, що людина перестає відчувати межу, і в переконанні, яке тримається всупереч будь-яким фактам. Проте це лише подібність, бо з часом закоханий знову розрізняє себе й іншого, а його переконання слабне.
Поки закоханість триває, людина жертвує частиною себе, а чим саме вона жертвує, я знайшов у праці Фройда «Про нарцисизм», написаній ще 1914 року. Частку нарцисичного лібідо, тобто спрямованої на себе енергії потягу, що мала б живити власне Я, закоханий переносить на кохану людину, і Я біднішає на користь іншого, а повернути втрачене, за Фройдом, може лише взаємність. Звідси знайоме закоханим відчуття, що без іншого вони неповні, і звідси ж потреба, для якої «ти мені потрібен» означає «без тебе мене менше». Те, що Фройд описав як рух лібідо, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет розглядав як явище уваги. В есеї «Любов у Стендаля» він показав закоханість як звуження свідомості, за якого увага прикута до одного обличчя, а решта світу випадає з поля зору, і назвав цей стан «різновидом минущої недоумкуватості».
Коли закоханість вщухає, одні з неї доростають до любові, а інші роками кидаються від обожнювання до зневаги, і того, кого вчора носили на руках, сьогодні топчуть, а завтра знову на нього моляться. Мені такі гойдалки давно нагадували маніакально-депресивний синдром, перенесений в стосунки, де підйом – обожнювання, а спад – зневага. Згодом я з подивом натрапив на маніакальне й депресивне поруч в заголовку праці, якою Мелані Кляйн 1935 року ввела поняття депресивної позиції, – «Внесок у психогенез маніакально-депресивних станів». В цій праці Кляйн описує маніакальний захист, в якому людина зневажає того, від кого залежить, а в статті 1940 року про жалобу додає, що ідеалізація – невід’ємна частина маніакальної позиції. Обожнювання, яке в Кляйн зветься ідеалізацією, і зневага чергуються в стосунках, проте належать до одного захисту, тож обидва краї цих гойдалок, як з’ясувалося, стоять в маніакальній половині назви. Зневагою, за словами Кляйн, Я переконує себе, що втратити або зруйнувати того, до кого Я прив’язане, – не така вже й важлива річ. Цими перепадами людина захищається від болю, якого зазнала б, якби побачила партнера цілим, з усім, за що його обожнює, і з усім, за що зневажає. Серед складників цього захисту Кляйн називає ще й контроль, а контролюють того, кому віддали частку власного Я, і тут я впізнаю Фройдове збіднення. На спаді людина зневажає партнера, ніби від нього не залежить, і все ж його з рук не випускає. Любові від того, кого зневажає, вона прийняти не може, бо це означало б визнати, що від нього залежить, тож віддане до неї не повертається, і на наступному підйомі вона віддає ще. Після кожного такого циклу Я біднішає.
Там, де Фромм іде за власною думкою до кінця, любов він оцінює за тим, що вона робить з людиною, яка любить. Любов для нього передусім дарування, яке він прямо відрізняє від жертви, і людина, яка дарує, за його словами, переживає власну силу й багатство. З Фройдовою економікою лібідо Фромм сперечався, проте лишився в її координатах багатства й бідності людини, тільки у Фройда той, хто віддає, біднішає, поки йому не відповіли взаємністю, а у Фромма наповнюється самим даруванням. Поруч він протиставляє англійські звороти standing in і falling for, і українською, без гри слів, лишається образ закоханості, що збиває з ніг, і любові, в якій людина тримається на власних ногах. Я сказав би, що любов – усвідомлений стан, в якому перебувають, а Фромм, кажучи standing in, робить таке перебування дією, яку людина щодня робить сама.
Любов наповнює того, хто любить. Гойдалки між обожнюванням і зневагою тримають того, хто гойдається, міцно і поступово спустошують.
Любов, яка наповнює, легко уявити рівною й теплою, але й таке уявлення – ще одна ідеалізація. Той, хто любить, здатен водночас злитися на близького, а часом і ненавидіти його. Цим депресивна позиція в Кляйн і відрізняється від маніакального захисту, яким від неї тікають, бо в цій позиції людина бачить, що той, кого вона любить, і той, кого вона ненавидить, – один і той самий, і його можна поранити власною ненавистю. Так до любові доростають ті, хто сходить з гойдалок. Початки цієї позиції Кляйн знаходить ще в немовляти, тож дорослість, з якої починається любов, вимірюється здатністю бачити іншого цілим і це витримати, а вік тут другорядний. Депресивне, до якого я колись зараховував зневагу, в Кляйн виявилося позицією, пов’язаною з любов’ю, бо провину й сум через можливу втрату іншого, якого людина бачить цілим, вона вважає складниками самого почуття, і з депресією в побутовому значенні цю позицію поєднує лише назва.
Половина цитати, що лишилася за кадром, тоді читається як зізнання потреби, підписане позиченим іменем. Якщо любов буває лише дорослою, то що саме ми так довго називали любов’ю і чий голос відповідав нам «я теж»?
