У горя за живим немає ні дати, ні обряду, тож його легко сплутати з нелюбов’ю.
Думаю про жінок, які дочекалися з війни своїх чоловіків і тепер на онлайн-сесіях говорять зі мною впівголоса, раз у раз озираючись на двері. «Я сумую за ним», – сказала одна з них і, помовчавши, додала: «Хоча він вдома». Коли я перепитав, чи правильно зрозумів, що сумує вона за чоловіком, якого від неї відділяє лише стіна, вона кивнула й поспіхом, майже винувато, пояснила, що з нею, мабуть, щось не так, бо нормальна дружина мала б радіти. Щось подібне я час від часу чую від матерів і дорослих доньок, а буває, й від тих, хто чекав з війни дружину чи коханого, і майже кожне таке визнання закінчується осудом себе.
Коріння цього смутку лежить в роках очікування, коли дружина щоночі пригадує обличчя чоловіка, його голос і те, як він сміявся, закидаючи голову, і що довше вона чекає, то менше в цих спогадах втоми й роздратування, доки не лишається тільки те, що вона в ньому любить. Так в її уяві постає інший чоловік – з вечорів, коли їм було добре вдвох, і з телефонних обіцянок, які починалися словами «от повернуся». Потім на порозі з’являється живий чоловік, схудлий, з новою звичкою сідати лицем до дверей, з паузами посеред речення й мовчанням там, де колись був би жарт. Вона радіє йому й водночас позасвідомо порівнює його з тим, іншим, а йому доводиться змагатися з власним двійником, який ще не знав війни.
Щоб побачити того, хто повернувся, дружині доводиться подумки попрощатися з двійником, і для психіки це мало чим відрізняється від справжньої втрати. Я згадую, як Фройд в «Скорботі і меланхолії» описав цей процес як повільну й неохочу роботу скорботи. Людина знову й знову перебирає спогади про того, кого любила, і щоразу чує вирок реальності, що його більше немає, доки прив’язаність не ослабне. Для цієї роботи вирок мусить бути один і ясний. А в домі, куди чоловік повернувся, вироків два, і звучать вони водночас. Він тут, живий, можна торкнутися його плеча, – і того, кого проводжали на війну, більше немає, як немає й двійника, якого дружина роками тримала в уяві. Перший вирок скорботу скасовує, другий її вимагає. Сумувати за людиною, яка сидить навпроти, здається зрадою, тож смуток ховають, пояснюють втомою, і горе за живим проживають потай. Горе, якому не дали прозвучати, нерідко обертається осудом себе, і з цим осудом закінчуються ці визнання.
Якщо подивитися на це з боку чоловіка, картина дзеркальна. Він нерідко приносить на сесію свою версію цього визнання – «Я вже не той» – і вимовляє її частіше з відразою до себе, ніж із сумом. Відраза ця – до того, ким він став, а сумує він за тим, ким був колись, за чоловіком, що сміявся з дурниць і легко будував плани на завтра. Та й сам він повернувся з уявленнями – про дім, де все лишилося як в останній вечір перед від’їздом, і про дружину, яка мала чекати його такою, якою він її запам’ятав, хоча роки страху за нього й самотньо прожитих днів змінили і її. Смуток в очах іншого вони читають крізь те, в чому звинувачують себе самі. Вона бачить в його погляді докір за те, що радіє замало, а він в її погляді бачить підтвердження, що повернувся не той. Вона затримується біля раковини над давно вимитим посудом, він виходить на подвір’я, і кожен ховає свій смуток, щоб не поранити ним іншого.
Обоє сумують за тим самим часом до війни, і кожен впевнений, що сумує сам, бо між ними стоїть стіна, яку вони звели з турботи одне про одного.
І він, і вона, самі того не знаючи, продовжують ту саму роботу скорботи, кожен по свій бік стіни, спогад за спогадом. Коли ж її завершено, людина, як писав Фройд, знову вільна любити, і для мене ця свобода означає здатність нарешті помітити того, хто є. Проживши смуток за тим, кого проводжала, дружина знаходить в собі місце для того, хто повернувся. Чоловік, проживши смуток за собою колишнім і за дружиною такою, якою він її запам’ятав, знаходить місце для того, ким став сам, і для тієї, якою стала вона. Тому смуток в очах близької людини, який читають як докір, часто виявляється прощанням з тим, кого вже немає, заради того, хто сидить навпроти.
А тим часом вечеряють двоє, хоча за столом сидять четверо – двоє живих і двоє тих, кого вони ще не перестали чекати.
