Брак вправності

Ще студентом я почув, як дівчина з нашого потоку казала хлопцеві: «Ти мною крутиш, як хочеш», і тоді запам’ятав лише її інтонацію, а граматику цієї фрази помітив через багато років, коли на сесіях мені почали казати «мною маніпулюють». Слова змінилися, а будова фрази лишилася тією самою, і в обох випадках людина говорить про себе в орудному відмінку, тобто як про того, ким орудують. «Я маніпулюю» за всі роки практики я чув всього декілька разів, і зазвичай після цих слів людина надовго замовкала, бо вперше побачила в собі того, хто орудує іншими. Про те, що з ними зробили, люди розповідають мені часто й докладно, а про те, що робили з іншими самі, майже ніколи. Спершу я думав, що ця різниця помітна лише на сесіях, а тоді натрапив на дані, в яких її видно далеко за межами сесій. Словник Merriam-Webster назвав словом 2022 року «газлайтинг», тобто маніпуляцію, коли людину змушують сумніватися у власній пам’яті й сприйнятті, бо тлумачення цього слова шукали на 1740 відсотків частіше, ніж роком раніше, і шукали щодня, впродовж усього року, а жодна окрема подія цього сплеску не пояснювала. Слово, яке шукали так масово, описує те, що інші роблять з людиною.

Слово «маніпуляція» люди засвоюють швидше, ніж з’ясовують, що воно означає, і в цьому є своя логіка. Доки людина після розмови з кимось почувається винною і не розуміє чому, вона шукає причину цієї провини в собі. Назвавши розмову маніпуляцією, вона перекладає причину на співрозмовника й приписує йому намір викликати в неї провину, а з чужим наміром жити легше, ніж із почуттям, якого не розумієш. Проте, полегшивши собі так життя, людина рідко розуміє, що саме відбулося в тій розмові, тож я вирішив розібратися в самому явищі.

Почав я зі словників, і словники мене здивували. Вже 1730 року англійці називали словом manipulation спосіб видобутку руди, а запозичили це слово з французької, де воно походить від manipule, тобто жмені, аптекарської міри, і далі від латинського manipulus («жменя, сніп, в’язка»). Майже сто років англійці говорили так про руду, згодом про вправну роботу руками, і лише 1828 року цим словом назвали вплив на людей.

Тоді я перейшов до наукових досліджень, і мою увагу привернула одна давня праця про речі зовсім буденні. 1987 року психолог Девід Басс із колегами розпитували людей, як вони домагаються свого від партнера, і з відповідей склалося шість прийомів – чарівність, мовчання як покарання, тиск, розумні аргументи, регресія і самоприниження. Слово «регресія» прийшло з психоаналізу, де так називають повернення дорослої людини до дитячої поведінки, і в побуті цей прийом знайомий багатьом родинам, коли дорослий «дується», мов ображена дитина, доки інший не поступиться. П’ять років потому Басс з’ясував, що ці прийоми, а з ними ще стільки ж нових, люди застосовують до подружжя, друзів і батьків, тобто до всіх, з ким пов’язані близькістю.

Розумних аргументів серед цих прийомів я не чекав і згодом зрозумів, чому маніпуляцію аргументами впізнати важко. Кожен такий аргумент може бути слушним сам по собі, а маніпуляція полягає в тому, що співрозмовник ухвалив рішення наперед і добирає лише ті доводи, які його підтримують. Людина не знаходить, що заперечити, і поступається, а за годину відчуває, що пристала на те, чого не хотіла, і повернутися до розмови вже не може, бо на кожне її заперечення там прозвучала слушна відповідь. Сперечатися тут марно, бо кожну нову незгоду співрозмовник перетворює на привід для наступного доводу. Я не раз бачив, що розмова йде інакше, коли людина перестає шукати контраргументи і говорить про власне бажання: «Я чую все, що ти кажеш, і я цього не хочу». Маніпуляцію простіше помітити з власного стану після розмови, ніж зі слів співрозмовника. Буває, що людина вже бачить, що погодилася всупереч собі, а забрати своє «так» їй соромно, хоча саме реакція на запізніле «ні» показала б, з чим вона мала справу. Співрозмовник, який справді дбав про того, з ким говорив, прийме відмову, навіть якщо засмутиться, а маніпулятор зазвичай відповість на «ні» образою або новими доводами.

Досі я дивився на маніпуляцію з боку того, на кого її спрямовано, а психоаналітиків здебільшого цікавить той, хто маніпулює. 1973 року у видавництві Єльського університету вийшла книжка психіатра Бена Берстена «Маніпулятор. Психоаналітичний погляд», і в ній я знайшов складник маніпуляції, про який у побутових розмовах зазвичай не згадують. Берстен вважав, що для маніпуляції замало хотіти від людини того, чого вона, на думку маніпулятора, давати не хоче, і замало намагатися отримати це обманом. Маніпуляцією все це стає тоді, коли той, хто домагається свого, ще й відчуває задоволення від того, що ошукав іншого, і часто саме заради цього задоволення все й затіває. Маніпулятивну особистість Берстен відносив до нарцисичних, тобто до людей із крихким «Я», яким раз у раз треба підтверджувати власну значущість, і кожна вдала маніпуляція на мить дає їм відчуття переваги над іншим.

Цю мить переваги я не раз упізнавав в історіях, почутих на сесіях. Хтось місяцями обхідними шляхами домагається, щоб його взяли в проєкт, а коли його нарешті беруть, втрачає до проєкту будь-який інтерес, бо цікавила його мить, коли керівник поступився. Сам він рідко розуміє, чому інтерес зник, бо маніпулятор, як наголошував Берстен, добре усвідомлює, що робить, а от потреба в цій миті переваги, наскільки я бачу на сесіях, лишається для нього позасвідомою. Задоволення ж він отримує лише тоді, коли інший нічого не помітив, тож спокійне, без звинувачень, «Мені здається, мене зараз підштовхують погодитися» забирає в нього те, заради чого все затівалося, бо відчути перевагу над людиною, яка все бачить, неможливо. З тієї самої причини маніпуляторові потрібна відповідь негайно, адже, подумавши, людина може помітити прийом, і звичайне «Я відповім завтра» дає їй час подумати.

Наприкінці дев’яностих один знайомий сказав мені, що бути психологом круто, бо можна маніпулювати людьми, а тебе ще й вважатимуть спеціалістом. Ці слова я згадую щоразу, коли мене питають, чи не стає психотерапевт заодно витонченим маніпулятором, тільки з дипломом і розкладом сесій, бо і знайомий, і ті, хто питає, вірять, що знання психіки дає владу над людьми. Якби це було так, психотерапевти виходили б переможцями з кожної сімейної суперечки, а їхні діти прибирали б в кімнатах з першого натяку. Хто хоч раз бував в гостях у психотерапевта, знає, що діти там прибирають після третього нагадування і демонстративно «дуються», а сам господар, фахівець із людської психіки, поступається їм так само швидко, як усі інші батьки. Дослідження спростовують віру мого знайомого вже без жодної іронії. Я перевірив дані про макіавеллізм, рису, яку визначає схильність маніпулювати, і з’ясував, що чужі емоції люди з високими показниками за нею розпізнають майже так само, як інші, а співчувають помітно менше. Ще 1665 року Франсуа де Ларошфуко записав, що хитрощі й зради походять лише від браку вправності, і якщо вважати вправністю емпатію, дані про макіавеллістів через три з половиною століття підтверджують його спостереження. Маніпулятор добре розуміє, на що людина відгукнеться, і погано відчуває, що з нею при цьому відбувається, і, можливо, саме тому тисне так легко і невимушено.

Проте до кінця спростувати віру мого знайомого я не можу, бо вплив у терапії є, і Фройд цього не приховував. 1912 року він визнавав, що результати психоаналізу спираються на навіювання, тобто на вплив, який терапевт має через перенесення, коли людина відчуває до нього те, що колись відчувала до батьків. А 1917 року пояснював слухачам своїх лекцій, що гіпнотичне лікування приховує й маскує конфлікт, з якого виріс симптом, а аналітичне робить цей конфлікт видимим і усуває його. Те саме розрізнення я бачу між маніпулятором і терапевтом, і полягає воно в тому, що кожен із них робить зі своїм впливом. Маніпулятор свій вплив приховує й забирає в людини її «ні», а терапевт свій вплив називає вголос і це «ні» людині повертає, разом із правом піти з терапії тоді, коли вона так вирішить.

Маніпулятор свій вплив приховує й забирає в людини її «ні», а терапевт свій вплив називає вголос і це «ні» людині повертає.

Лишається питання, чому той, хто домігся свого маніпуляцією, невдовзі береться маніпулювати знову, ніби отриманого йому замало. Відповідь, яка мене переконує, я знайшов у Жака Лакана. 1958 року він писав, що кожне прохання, крім висловленої потреби, несе ще й прохання про любов, тож все, чим інший нас задовольняє, набуває значення доказу його любові. Довести свою любов раз і назавжди інший не може, тому людина просить знову і знову. Маніпуляцією можна добути згоду, але доказом любові така згода не стає, бо маніпулятор знає, що влаштував її сам. Він отримує своє, але так і не дізнається, чи дали б йому те саме без хитрощів, тому й повторює все спочатку. Відповідь він міг би знайти лише в прямому проханні, в якому інший має право відмовити, бо тільки згода, яку дають з власної волі, свідчить йому, що його люблять.

Маніпуляцією можна добути згоду, але доказом любові така згода не стає, бо маніпулятор знає, що влаштував її сам.

Чому йому страшніше попросити прямо, ніж добиватися свого в обхід, я зрозумів на сесіях. Кілька чоловіків, з якими я працював у різні роки, розповідали схожі історії, і з них я складаю одну. Мій аналізант умів домогтися від людей майже всього, від знижки до відпустки поза графіком, а скаржився мені, що близьких у нього немає. Коли ми заговорили про те, як в його родині просили, він згадав, що на пряме «купи» батько відповідав «перехочеш», а коли малий кашляв, мати приносила чай і довго сиділа поруч. «Чи правильно я розумію, що у Вашому домі отримували те, про що не просили вголос?» – спитав я, і він погодився не одразу, а потім довго мовчав.

Через кілька тижнів я поцікавився, що для нього означало б попросити прямо і почути відмову, і його відповідь я пам’ятаю досі: «Якщо попрошу і мені відмовлять, я вже точно знатиму, що мене не люблять. А так я хоча б не знаю». Маніпулюючи, він беріг себе від вироку «мене не люблять», але, не ризикуючи почути «ні», позбавив себе й «так», після якого міг би повірити, що його люблять.

Не ризикуючи почути «ні», людина позбавляє себе й «так», після якого могла б повірити, що її люблять.

Коли ми востаннє просили про щось прямо, лишаючи іншому право відмовити?