Роби як знаєш

Весь вечір після однієї сесії я ловив себе на тому, що подумки складаю вибачення перед жінкою, якої ніколи не бачив, за неділю, якої в мене не було. Аналізантка рівно, майже діловито розповідала, як приїхала до матері на вихідні, допомогла по господарству й під вечір зібралася назад, а мати, проводжаючи, сказала лише «роби як знаєш» і повернулася до мийки, спиною до доньки. На моє уточнення, чи правильно я зрозумів, що мати ні про що її не просила, вона кивнула й додала, що дорогою нічого особливого не відчувала. Відчував я, і відчував себе з неприємною точністю сином, що покинув літню матір саму в неділю ввечері. Для аналітика, який роками розбирає на сесіях чужу провину, становище доволі кумедне, і я довго до нього придивлявся, перш ніж визнав, що аналізантка принесла цю провину із собою й лишила в мене, коли вимкнула камеру.

Поза сесіями такий стан знайомий майже кожному, хто має близьких. Після розмови ми годинами носимо в собі провину чи злість, перебираємо свої вчинки за день і приводу в них не знаходимо. Зітхання в слухавці, довге мовчання за вечерею, те саме «роби як знаєш», а то й раптовий жар в когось із батьків саме напередодні нашого від’їзду – прохання в усьому цьому лишається невимовленим, зате виникає атмосфера, в якій ми починаємо відчувати те, що мав би відчувати той, від кого все це походить.

Чужу провину нам віддали на відповідальне зберігання, і ми стережемо її до ночі, хоча акта приймання-передачі ніхто не підписував, а той, хто її віддав, тим часом іде собі далі налегко.

Для того, хто так зітхає, в нас напоготові слово «маніпулятор», і слово це зручне, бо одним махом робить нас постраждалими й закриває розмову, передусім розмову із собою. Тільки задуму в цьому здебільшого немає, бо людина, яка вкладає в іншого свою провину, рідко помічає, що робить, і щиро вважає, що просто зітхнула. Так само вважаємо й ми, коли самі кажемо комусь «роби як знаєш», і тому впізнаємо цей механізм переважно тоді, коли провину вкладають в нас.

Пояснення цьому я знайшов у Томаса Огдена, американського аналітика, що 1979 року розібрав механізм, названий ще Мелані Кляйн проєктивною ідентифікацією, і слідом за Кляйн і Біоном виводив його з немовлячого крику. Немовля ще не має слів, тож про свій жах воно може сказати лише одним способом, закричавши так, щоб мати відчула цей жах сама, а відчувши, підхопила дитину на руки. Огден бачив у цьому водночас захист і повідомлення, а в повідомленні – можливість зміни.

Назвати немовля маніпулятором може хіба що дуже втомлена мати о четвертій ранку.

Доросла людина, яка зітхає в слухавці, говорить тією самою мовою там, де для свого почуття не знайшла слів, і «роби як знаєш» в її вустах часто лишається проханням, якого вона так і не навчилася вимовити прямо.

Що саме відбувається між двома дорослими, Огден розклав на три кроки. Спершу людина у фантазії позбувається нестерпного в собі й поміщає його в когось іншого, і провина чи сором стають чужими ще до першого слова. Далі вона зітханнями й паузами тисне на іншого, доки той не почне відчувати й поводитися так, ніби нестерпне справді його. А третій крок залежить від того, хто прийняв вкладене.

Тут історія про жертву закінчується, бо приймає таке далеко не кожен.

Людина навпомацки шукає для своєї провини того, хто з дитинства звик відповідати за чужий настрій.

Той, кого так знайшли, бере її не роздумуючи і вже через годину вибачається за те, чого не робив, скасовує поїздку, рятує, кидає своє. Леон Грінберг, аргентинський аналітик, назвав проєктивною контрідентифікацією стан, в якому той, хто прийняв, уже діє за чужим сценарієм і має його за власний. Буває, що подружжя роками так обмінюється почуттями, і дружина сердиться за двох, а чоловік за двох лякається, і обоє переконані, що кожен відчуває лише своє, тож сваряться щоразу через те саме.

Той, хто прийняв, може піти й іншим шляхом, витримавши вкладене і повернувши його перетравленим, у формі, яку здатен винести той, хто вклав. Вілфред Біон бачив цю роботу ще в матері немовляти і називав контейнером її психіку, бо та вміщує дитячий жах, сама від нього не розсипаючись, і повертає його дитині знешкодженим – в колисанні, в рівному голосі. На сесіях частину цієї роботи беру на себе я, і почуття, для якого в моїй власній історії не знаходиться приводу, стає звісткою про аналізанта. Слідом за Паулою Гайманн контрперенесенням називають все, що аналітик відчуває поруч з аналізантом, а Грінберг виокремив із цього стан, в якому аналізант вкладає своє з такою силою, що різні аналітики відчувають біля нього одне й те саме, і тоді почуття належить радше історії аналізанта, ніж історії аналітика.

Чужу неділю я носив після кожної нашої сесії ще кілька тижнів, жодного разу не сказавши про неї вголос, аж поки аналізантка знову не згадала «роби як знаєш» і я спитав, що для неї означають ці три слова. Вона довго мовчала, а потім заплакала і сказала, що всю дорогу додому почувалася злочинницею, тільки не дозволяла собі цього помітити. Свою провину вона забрала назад, і забрала вже в такому вигляді, в якому з нею можна плакати й говорити, а я відтоді закриваю ноутбук без чужої неділі.

Немовля кричить, доки хтось не відчує його жах, і дорослі, що давно навчилися говорити, часом кричать і далі, тільки вже зітханням в слухавці чи «роби як знаєш» біля мийки, а хтось інший весь вечір стереже чуже почуття, так і не спитавши себе, чиє воно.

Цей механізм з боку того, хто вкладає, я описав мовою Лакана в нотатці «Переможець без свідка».