Їй тридцять вісім, йому сорок два, за плечима дванадцять років, що зібрали все – двох дітей, іпотеку, спільний бізнес, звичку одне до одного. Друзі заздрять їхнім стосункам – майже ніколи не сваряться, підтримують одне одного, будують спільні плани. Тільки одна деталь залишається поза межами розмов, про яку вони не говорять навіть самі собі. Секс відбувається раз на три місяці – швидко, механічно, часто з допомогою алкоголю, який розслаблює саме настільки щоб можна було почати, але недостатньо щоб можна було відчути. Ніхто не хоче брати ініціативу, про це не говорять, і коли все-таки стається, обоє відчувають полегшення – не від близькості, а від того що виконали щось на кшталт періодичного технічного огляду стосунків, і тепер можна не повертатися до цього ще місяці три.
Вона приходить до терапевта і говорить речі, які звучать майже як вибачення перед самою собою – люблю його, він хороший чоловік, турботливий батько, формально все гаразд, але тіло не слухається логіки. Коли він підходить близько, щось всередині вмикає стоп-сигнал, і це не свідомий вибір – це реакція, яку неможливо проконтролювати. Вона не розуміє звідки це береться, бо все ж начебто нормально, вони ж дорослі люди, які мали б хотіти одне одного.
Він розповідає інше, і в його словах проступає втома, яка накопичувалася роками по краплині. Контроль пронизує все – вона знає краще як виховувати дітей, як вести бізнес, навіть як йому одягатися, і кожне наближення до неї викликає не бажання, а тривогу, ніби перед іспитом, який можна не скласти. Тому він просто уникає інтимності з нею, йде куди завгодно – в екран смартфону, в роботу, в хобі. Туди, де його не оцінюють як чоловіка, де не треба виконувати роль і відповідати на сексуальні очікування.
Коли я ставлю обом просте питання: «Хто з вас у стосунках грає дорослого?», відповідь проявляє приховану динаміку. Вона зазвичай звучить одночасно, ніби двоє окремо репетирували її роками: «Я – за все відповідаю» і «Вона, а я просто виконую». Ці дві фрази розкривають конфігурацію стосунків, де один несе відповідальність і психологічно стає батьківською фігурою, а другий виконує вказівки і психологічно перетворюється на дитину. І саме ця конфігурація пояснює чому зникла еротика – між батьківською фігурою і дитиною сексуальне бажання стає майже неможливим, бо заборона на інцест вбудована в структуру психіки глибше ніж будь-які свідомі правила. Психіка реагує миттєво – розпізнає ролі і блокує бажання швидше ніж свідомість встигає зрозуміти що відбувається. Тому люди шукають причину не там де вона є.
Більшість пар, коли зникає потяг, починають шукати відповідь у тілі, бо якщо проблема проявляється в сексі, логічно здається що вона саме там і є. Вони йдуть до сексолога в надії отримати рецепт, читають статті про техніки та пози, купують еротичну білизну що має «розпалити», вирушають у романтичні поїздки які нібито повернуть пристрасть через зміну декорацій. І всі ці пошуки живлять цілу індустрію готових рецептів – книжки, курси, тренінги, блогери які обіцяють «повернути вогонь», яка процвітає саме на цьому непорозумінні, коли люди шукають рішення там, де зручно, а не там, де причина. Можна продавати нескінченну кількість порад, і все це працює приблизно так само, як лікування симптому без огляду на причину, коли зусиль багато, а змін немає. Нові підходи зазвичай не спрацьовують, бо роль незмінна. Можна вивчити хоч усю Камасутру, оволодіти тантричними практиками, експериментувати з рольовими іграми – якщо один партнер у батьківській ролі, а другий у дитячій, більшість зусиль не змінить того що в психіці закріпилася батьківсько-дитяча конфігурація.
Коли потяг зникає, є три зручні пояснення, які звучать настільки розумно, що дають індульгенцію нічого не змінювати. Перше звучить як «це нормально, ви просто звикли одне до одного», друге – як «треба внести різноманітність, спробуйте щось нове», третє – як «ви просто втомилися, потрібен відпочинок».
Звикання до партнера – це історія, що заспокоює і дозволяє не шукати справжніх причин. Тільки ось люди не звикають до їжі, якщо вона їм справді смакує, не втрачають смак до музики, яка їх зачіпає, не припиняють бачити красу в мистецтві, яке їх хвилює. Чому ж тіло, яке колись приваблювало, раптом має стати «звичним» і перестати хвилювати?
Різноманітність виходить із припущення, що проблема в одноманітності дій. Можна поїхати на Мальдіви, замовити шампанське, увімкнути музику, але якщо в голові жінки звучить думка про несплачені рахунки, які він знову забув, а в голові чоловіка – про те що вона знову його контролює, еротика не з’явиться від зміни обстановки.
Втома теж минає ціль, бо люди можуть бути фізично виснажені, але якщо бажання живе, воно знаходить шлях навіть крізь втому. Проблема не в кількості енергії, а в тому куди ця енергія спрямована – коли людина втомлюється від відповідальності за партнера або від ролі, яка їй не належить, це виснаження вбиває не тіло, а саме бажання.
Ці три версії працюють як заспокійливе для пар, які не готові дивитися глибше, але якщо потяг помер не через хворобу і не через фізіологічні зміни, причина лежить не в тілі, а в тому, ким двоє стали одне для одного порівняно з початком.
Існує поширений феномен, про який рідко говорять, хоча, скільки я бачив, ним пояснюється багато випадків втрати потягу в тривалих стосунках. Психологічна інцестуозна конфігурація не має нічого спільного з фізичним інцестом. Вся справа в розподілі ролей – хто в парі займає батьківську позицію, а хто дитячу. Двоє партнерів, які починали як двоє дорослих із власним бажанням і власною відповідальністю, поступово розподіляють функції так, що один стає психологічним батьком – тим хто вирішує, планує, контролює, відповідає, а другий – психологічною дитиною, яка виконує, слідує, звітує, чекає вказівок.
Процес відбувається непомітно і здається логічним, бо хтось має ж узяти на себе планування відпустки, хтось має пам’ятати про оплату рахунків, хтось має вирішувати конфлікти з батьками партнера. Кожна така ситуація виглядає як дрібниця – він забув, вона нагадала; він не знає як, вона організувала; він не впорався, вона втрутилася. Дрібниці складаються в патерн, який закріплюється роками, і з часом ці ролі стають незмінними – той хто відповідає перетворюється на батька, той хто виконує – на дитину.
Психіка реагує на ці ролі швидше ніж свідомість встигає їх зафіксувати. Можна роками переконувати себе, що Ви дорослі партнери на рівних, що просто розподілили обов’язки зручно, що любите одне одного правильно, але позасвідоме читає ситуацію інакше – бачить батьківську фігуру і дитину, і блокує еротику на тому рівні, де жодні свідомі спроби не допоможуть.
Секс працює як детектор ролей – чесніший за будь-яку розмову, точніший за будь-які слова.
Коли бажання зникає, це чесна відповідь на питання «хто ми тепер одне для одного». І якщо ця відповідь – «батьківська фігура і дитина» – тіло відмовляється брати участь у тому що свідомість намагається собі продати як «любов між дорослими».
Люди, які потрапили в цю пастку, можуть не усвідомлювати що сталося, але симптоми відчувають чітко – той хто в батьківській ролі починає сприймати партнера як «велику дитину» – безпорадну, яка потребує постійних нагадувань, контролю, виправлення помилок; той хто в дитячій ролі починає сприймати партнера як «суворого батька» – критичного, контролюючого, того від кого треба отримувати дозволи і перед ким треба звітувати. У такій ситуації секс або стає механічним обов’язком, або зникає взагалі.
Через які саме шляхи партнери потрапляють у батьківсько-дитячу конфігурацію? Шляхів, скільки я бачив, три, і кожен працює через свій механізм, а результат у них спільний – еротика помирає.
Тіла не постаріли – ролі змінилися, і психіка більше не розпізнає перед собою дорослого партнера.
Хто несе відповідальність за дорослу людину, той автоматично переходить у батьківську позицію щодо неї. Батьки зазвичай не хочуть своїх дітей еротично – це базовий механізм, який спрацьовує автоматично.
Жінка, яка почала відповідати за партнера, зазвичай не помічає моменту переходу, бо він відбувається через дрібниці, кожна з яких здається просто допомогою: він забув, вона нагадала; він не встиг, вона зробила; він не знає, вона підказала. Здавалося б, що тут такого – це ж нормальна підтримка в стосунках. Тільки кожна така ситуація непомітно закріплює розподіл: вона знає і тримає контроль, він не знає і потребує підтримки. Через якийсь час, який може тривати роки, вона починає бачити його не як дорослого чоловіка з яким можна ділити життя на рівних, а як велику дитину, за яку треба відповідати, якій треба нагадувати, яку треба спрямовувати.
Усвідомлення часто настає раптово, коли вона відчуває внутрішній опір у відповідь на його наближення – він підходить, обіймає, дає зрозуміти що хоче близькості, а всередині спрацьовує автоматичне «ні», яке не пройшло через свідомість і не питало дозволу, просто з’явилося як рефлекс. Вона не може пояснити чому, бо логічно все на місці – він хороший, він її любить, він нічого поганого не робить, він батько її дітей, але тіло каже «ні» голосніше ніж будь-яка логіка, і це тому що тіло вже розпізнало конфігурацію – перед нею не партнер, а дитина, велика і доросла зовні, але психологічно та сама, за яку вона відповідає, і дитину зазвичай не хочуть еротично, це встановлено на рівні базових механізмів психіки.
Жінки в цій позиції часто відчувають провину, яка звучить як внутрішній допит – що зі мною не так, чому я його не хочу, він же нічого поганого не робить, може проблема в мені? Тільки проблема не в ній і не в ньому окремо – проблема в ролі, яка закріпилася між ними.
Ситуація часто загострюється після народження дітей, коли жінка стає матір’ю не метафорично, а буквально, і материнська функція активується на повну потужність. Якщо партнер поводиться як дитина, материнська функція починає розповсюджуватися і на нього. Вона годує, одягає, нагадує, контролює, і через якийсь час у неї не двоє дітей, а троє – двоє маленьких і один великий. Секс з великою дитиною стає психологічно майже неможливим – материнська роль і еротична роль зазвичай виключають одна одну на рівні структури психіки.
Материнська роль не прив’язана до біологічної статі міцніше ніж будь-яка інша психологічна позиція. Чоловік так само може взяти на себе відповідальність за партнерку, почати контролювати її життя, вирішувати за неї, опікуватися нею як батько дитиною. Він стає тим хто планує її день, нагадує про зустрічі, вирішує що їй одягти, контролює її харчування, виправляє її вибір. Через якийсь час він починає бачити в ній не дорослу жінку, а безпорадну дівчинку, яка потребує його опіки, і тоді він теж втрачає до неї еротичний потяг тому що вона стала дитиною за яку він відповідає. Психіка не розрізняє біологічну стать коли йдеться про психологічні ролі – вона бачить батька і дитину, і блокує еротику.
Поки хтось перебуває в батьківській ролі щодо партнера, еротика зазвичай залишається заблокованою на базовому рівні. Проблема не в техніках чи винахідливості, а в тому, ким Ви є одне для одного.
Зворотна сторона материнської відповідальності – це батьківський контроль, і він працює через іншу логіку. Не «я відповідаю за тебе», а «ти робиш неправильно і я маю тебе виправити». Людина, яку постійно контролюють, автоматично регресує в дитячу позицію, бо контроль – батьківська функція. Дитина зазвичай не може мати еротичний потяг до того хто її контролює – структура психіки розпізнає ієрархію і реагує на неї блокуванням бажання.
Чоловік, який потрапив під контроль партнерки, зазвичай не розуміє спочатку що саме змінилося. Він просто помічає що інтерес до сексу кудись зник, і це не залежить від зовнішньої привабливості партнерки або від його почуттів до неї, просто бажання пропало так само непомітно як накочується сон після довгого дня. Він може спробувати себе переконати, але тіло не слухається переконань, воно має свою логіку, і ця ситуація часто розгортається в парах, у яких жінка взяла на себе контролюючу функцію – вона вирішує за двох, планує майбутнє, критикує його вибори, виправляє його рішення, знає краще як треба, і кожна така дія поступово будує ієрархію, де один нагорі, а другий внизу.
Контроль не обов’язково виглядає агресивно або деструктивно, він може бути м’яким, турботливим, обгорнутим у кращі наміри. Я просто хочу щоб усе було добре, я турбуюся про нас, я знаю як краще. Тільки результат залишається той самий. Чоловік починає відчувати себе не рівним партнером з яким будується спільне життя, а тим хто має звітувати про свої дії, виправдовуватися за свій вибір, отримувати схвалення перш ніж діяти. Це психологічно дитяча позиція, у якій еротика стає майже неможливою – сама структура ролі це виключає.
Реакції на цю динаміку можуть бути різними залежно від того як людина звикла справлятися з тиском. Частина чоловіків втрачає потенцію у прямому фізіологічному сенсі, і коли лікар органічної причини не знаходить, за цим часто стоїть психіка, що вже розпізнала в партнерці контролюючу матір, а не жінку; інші йдуть у порно або шукають зв’язків на стороні – позасвідомий пошук когось хто не гратиме батьківську роль.
Жінки в контролюючій ролі часто не розуміють що пішло не так. Я ж про нього турбуюся, я хочу як краще, я просто намагаюся допомогти, чому він від мене відсторонився? Тільки турбота, яка переходить межу і стає контролем, вбиває еротику незалежно від намірів, бо контроль зазвичай створює ієрархію, а в ієрархії еротика стає майже неможливою.
Ця конфігурація працює і в зворотному напрямку, коли чоловік контролює жінку. Він вирішує як їй одягатися, з ким спілкуватися, куди йти, що робити, критикує її вибори, виправляє її думки, вимагає звітів про день, і тоді вона починає відчувати себе не жінкою з власним життям, а дитиною під наглядом суворого батька. Контроль не має статі так само як не має статі материнська відповідальність – він створює ієрархію, а ієрархія вбиває еротику.
Але є й інший варіант – жінка, яка сама обирає дитячу позицію. Не через контроль партнера, а через власну безпорадність, через небажання дорослішати. Вона чекає що він вирішить за неї, організує її життя, візьме на себе відповідальність за рішення, і він, спочатку сприймаючи це як жіночність або потребу в турботі, поступово перетворюється на батька для дорослої жінки. Він планує, організовує, вирішує, контролює – не тому що він контролер за натурою, а тому що вона не бере на себе дорослу частку відповідальності. І тоді він теж втрачає до неї потяг, бо психіка розпізнала не рівного партнера, а дитину, яка потребує опіки.
Поки існує контроль, еротика залишається заблокованою, бо вона вимагає рівності – двох окремих дорослих, які хочуть одне одного.
Материнська відповідальність і батьківський контроль – це два шляхи до однієї точки, до інцестуозної конфігурації, яка вбиває еротику через перетворення партнерів на батька і дитину. Але є ще третій механізм, який підступніший за попередні два, бо він маскується під ідеал любові. Це симбіоз, злиття, розчинення меж, і культура романтизує його через фрази про «стати одним цілим» і «не можу без тебе жити», тільки для еротики це катастрофа, бо еротика вимагає не злиття, а зустрічі, не одного цілого, а двох окремих суб’єктів, які залишаються окремими навіть у близькості.
Один із менш очевидних механізмів втрати потягу – це симбіоз, стан, коли межі між партнерами стираються настільки що двоє перетворюються на одне, і це виглядає як ідеальна близькість, бо думають вони тепер однаково, відчувають те саме, хочуть те саме, одна думка на двох, одне рішення на двох, одне життя на двох. Тільки для еротики це не ідеал, а кінець, бо еротика виникає через відмінність, а не через схожість, через зустріч двох окремих суб’єктів, а не через злиття.
Бажання виникає через те що Інший залишається Іншим, через те що між двома є розрив, дистанція, таємниця, щось що не можна повністю пізнати, і коли Інший стає продовженням мене, коли зникає відмінність і двоє стають одним, бажання не має куди рухатися, бо неможливо хотіти власну руку або власну тінь.
Пари в симбіозі часто скаржаться що секс став схожим на щоденний ритуал без змісту. Вони все ще можуть його практикувати з певною періодичністю, але він втратив життя, перетворився на механічну дію, яка нагадує радше гігієнічну процедуру ніж зустріч двох, і причина не в тому що вони не знають як його правильно робити, а в тому що немає кого зустрічати – вони вже злилися настільки що зникла окремішність, яка робить зустріч можливою.
Культура часто романтизує симбіоз через фрази, які звучать як ознака здорової любові. Ми як одне ціле, ми не можемо одне без одного, ми завжди разом, ми думаємо однаково. Романтична індустрія продає симбіоз як ідеал під слоганами «моя друга половинка», «ми одне ціле» – і це працює доти, доки люди не розуміють що «стати одним цілим» у перекладі на мову психіки означає «перестати існувати окремо», а в перекладі на мову еротики – «вбити бажання».
Бажання, якщо дивитися на нього крізь лаканівську оптику, виникає через нестачу, через те чого немає, через дистанцію до Іншого, який залишається Іншим. Коли все є, коли все доступно, коли все відомо і прозоро, бажанню нема на що спрямовуватися, воно потребує таємниці, потребує того що залишається за межею пізнання, потребує Іншого який не перетворився на частину мене.
Симбіоз і еротика – це не просто різні речі, це взаємовиключні речі, бо вони вимагають протилежного. Симбіоз вимагає безпеки через повний контроль і злиття, еротика вимагає ризику через зустріч з Іншим який залишається непізнаним. Ризик у тому що Інший може відмовити, може мати власне бажання яке не збігається з моїм, може зникнути завтра – і саме ця непевність створює напругу, яка живить бажання. Симбіоз знищує цю напругу, роблячи все передбачуваним, безпечним, гарантованим. І саме ця безпека вбиває еротику, бо еротика живе там де є невідомість, ризик, можливість зустріти того хто не є моїм продовженням.
Коли еротика помирає в основних стосунках через інцестуозну конфігурацію, бажання не зникає повністю – воно просто знаходить обхідні шляхи, і ці шляхи виглядають як симптоми, які здаються окремими проблемами, хоча вказують на одну – ролі змінилися, і психіка відмовляється брати участь у тому що порушує базові табу. Порнографія, фантазії про інших, зради – це не окремі проблеми, а способи врятувати хоч якусь можливість відчути себе живим, бажаючим, дорослим.
Порнографія стає основним джерелом еротичного задоволення, і людина може мати партнера поряд, але йде до екрану, бо екран не вимагає того що вимагає реальна близькість – він не критикує, не контролює, не потребує звіту, не очікує виконання ролі. Екран – це ідеальний партнер для інфантильної психіки. Він завжди доступний, завжди згодний, не вимагає взаємності, не оцінює продуктивність, і головне – не потребує жодної дорослості від того хто дивиться.
В реальних стосунках один відчуває себе дитиною під контролем або тим хто має виконувати обов’язок перед батьківською фігурою. Інший втратив інтерес до партнера через батьківську роль – відповідальність, контроль, необхідність нагадувати. Екран дає безпечний простір, де можна у фантазії бути дорослим, вибирати, бажати – не стикаючись із тим що в реальності стало неможливим.
Порнографія в цьому контексті – не причина проблем у сексі, а їхній симптом, який показує що в реальних стосунках еротика стала неможливою через ролі.
Про еротичні фантазії говорять відкрито рідко, і йдеться не про ті, що збагачують секс із партнером, а про ті, що його замінюють. Коли людина може відчути збудження тільки фантазуючи про когось іншого, коли під час сексу з партнером вона має уявляти іншу людину щоб тіло відреагувало, це не про те що партнер «не той» або «недостатньо хороший», це про те, що в реальних стосунках двоє опинилися в ролях, де бажання неможливе, і психіка відмовляється підкорятися волі.
Фантазія дозволяє вийти з дитячої або батьківської позиції. В уяві немає того хто має виконувати обов’язок, хто під контролем, за кого відповідають. В уяві двоє дорослих хочуть одне одного, а в реальності психіка вже розпізнала батьківсько-дитячу динаміку і заблокувала еротику.
Фантазії в цьому сенсі – це не зрада в голові, як про це іноді говорять, і не моральна проблема, а позасвідома спроба врятувати еротику через створення в уяві того чого немає в реальності. Двох дорослих, які хочуть одне одного, а не батька з дитиною, які імітують подружню близькість. Це діагностичний інструмент, який показує, що в реальності двоє вже не партнери на рівних, а батько і дитина, і фантазія – це єдиний спосіб на хвилину вийти з цієї конфігурації.
Зраду часто інтерпретують моралістично через категорії вини, слабкості, недостатньої цінності стосунків, тільки якщо дивитися на механізм без моральних оцінок, зрада часто є позасвідомим пошуком когось хто не гратиме батьківську або дитячу роль, хто дозволить відчути себе дорослим з дорослим.
Іронія зради в інфантильній парі в тому що на стороні шукають не більше сексу, а більше дорослості – когось хто дозволить відчути себе чоловіком або жінкою, а не дитиною під контролем чи батьківською фігурою яка контролює. Коханка або коханець можуть бути менш привабливими, менш «підходящими» за всіма параметрами, але вони дають те чого немає вдома – можливість хотіти без дозволу, можливість бути активним без страху оцінки, можливість бути бажаною без батьківської функції.
Зрада в цьому контексті – це позасвідома спроба знайти те що зникло в основних стосунках – не секс як фізичний акт, а можливість бути дорослим з дорослим, можливість зустрітися не як батько з дитиною, а як двоє рівних, які хочуть одне одного через те що вони різні, окремі, дорослі.
Буває й повна відмова від бажання, коли людина просто закриває еротичну частину себе, вирішує що секс не важливий, є інші цінності, ми вже не молоді для цього. Це захисний механізм, який дозволяє не стикатися з болем від того що еротика померла і не повертається попри всі спроби.
Замість того щоб змінювати ролі, легше вирішити що проблема в природному згасанні бажання з віком або що «я така людина, не сексуальна». Відмова від сексу в такому контексті – захисна реакція, а не асексуальність як ідентичність, спосіб не відчувати болю від того що в стосунках щось зламалося на рівні структури.
Повертаюся до тієї пари з початку, де їй тридцять вісім, йому сорок два, а секс трапляється раз на три місяці, механічно й швидко, з полегшенням від виконаного обов’язку замість близькості. Тепер стає зрозуміло чому так вийшло. Вона стала його психологічною матір’ю через те що взяла на себе відповідальність за нього, контролює, нагадує, виправляє, а він став її психологічним сином через те що виконує, уникає відповідальності, чекає вказівок. У цій конфігурації еротика стає майже неможливою – сама структура стосунків створює інцестуозну динаміку, де бажання зникає незалежно від того що каже свідомість.
У такій парі психіка, відмовляючи в потязі, спрацьовує, а не ламається, бо психологічного інцесту вона не допускає навіть тоді, коли свідомість наполягає, що поруч рівний партнер.
Проблема в тому, що двоє й далі називають «стосунками між дорослими» те, що давно стало опікою, контролем або симбіозом.
Про інфантильні пари рідко проговорюють вголос одну річ. Для багатьох із них легше жити без еротики роками, ніж змінити ролі, які дають щось важливе. Батьківська роль дає ілюзію контролю над ситуацією – якщо я відповідаю за все, тоді нічого поганого не станеться, і ця ілюзія важить для них більше, ніж секс. Дитяча роль дає ілюзію безпеки – якщо хтось інший відповідає за мене, я не винен коли щось йде не так, і ця безпека теж важить більше, ніж бажання. Обидві ролі захищають від того що лякає більше ніж відсутність еротики. Від необхідності бути дорослим по-справжньому, брати на себе відповідальність за власне життя не перекладаючи її на іншого і не забираючи її в іншого, стикатися з тривогою невідомості, ризикувати, помилятися і не мати кого звинуватити.
Багато пар тримаються разом через ролі, які їх тримають і визначають, а не через любов. Батьківська опіка дає ілюзію власної потрібності, ніби без опікуна він чи вона пропаде – і ця ілюзія потрібності заспокоює глибший страх власної непотрібності, який живе десь на дні. Дитяча безпорадність дає ілюзію, що хтось інший захищає й тримає контроль – і ця ілюзія захищеності заспокоює страх самотності, страх залишитися наодинці з собою без буфера у вигляді ролі. Десятиліття разом можуть бути не про любов яку відчувають, а про страх того що відчують якщо залишаться наодинці з собою – дорослі, відповідальні, без ролі, яка б пояснювала, ким вони є і навіщо потрібні.
Секс без еротики багато пар терплять роками, щоб не зіткнутися з тим, що чекає по той бік. Зі справжньою близькістю, яка вимагає справжньої окремішності, де двоє залишаються двома навіть у глибокій інтимності; зі справжньою дорослістю, яка не ховається за ролями; зі справжньою присутністю, яка вимагає відмовитися від захисних механізмів, які дають батьківська опіка або дитяча безпорадність.
Там страшно, бо там невідомо що буде далі. Там треба відпустити те що давало відчуття контролю або безпеки. Там треба стати вразливим по-справжньому, без ролі, яка б це прикривала. Але тільки там можлива зустріч двох окремих дорослих, які хочуть одне одного тому, що можуть, а не батьківської фігури з дитиною, що виконують ритуал правильності.
