Мені було тринадцять, коли я вперше наважився сказати дівчині, що вона мені подобається та маю намір з нею зустрічатися. Тривалий час я виношував саму цю мить – як підійду, що скажу, де це станеться, щоб без зайвих очей. Подумки програвав можливі варіанти розвитку подій знову й знову, відкладав, повертався до плану, знову відкладав. І ось, зібравшись думками, підійшов до неї в шкільній роздягальні, видихнув, сказав. Її звали Богдана, для всіх – Дана. Вона глянула на мене й кинула: «Йди геть, ти гладкий». Я тоді й справді був пухким хлопчиськом у віці, коли тіло ще не вирішило, яким йому стати. Вона пішла. Я лишився стояти, приголомшений.
Приголомшило не так саме «ні», як те, що такої відповіді я навіть не міг уявити. Цілий місяць готувався, проте думка жодного разу не закралась, що мене можуть просто відшити.
Згадую це не випадково. Той самий час і простір, у якому я почув своє «йди геть», водночас і вчив нас наважуватися знову. Наше покоління ще застало патріархальний уклад світу, де перший крок мав робити чоловік – так було заведено, і по-іншому ніхто й не уявляв. А ще той світ не лишав бажанню обхідних доріг. Усе тілесне ховалося за сімома замками – хіба що двором, як коштовність, мандрувала пачка чорно-білих фотографій, перезнятих «Сменою» з чийогось німецького журналу й затертих пальцями до глянцю. Діставалася вона не кожному. Тож дорога бажання була одна – до живої дівчини. Подобається – йди до неї сам: проводжай додому, носи її портфель, тупцюй під вікнами, шукай приводу опинитися поряд. Ціле мистецтво залицяння з відомими прийомами, яке передавалося від старших хлопців до молодших, у дворі, пошепки, як таємне ремесло. Хто не вмів – доучувався на ходу, бо інакше дівчина б його й не помітила.
А чому ми взагалі це робили? Те, що вабило нас до дівчат, кожен називав по-своєму: хтось закоханістю, хтось потягом чи долею, а хтось просто зізнавався, що хоче цю дівчину. Фройд назвав би це лібідо. Жива енергія, яка не дає замкнутися в собі, жене назустріч іншому, спонукає шукати, наближатися, торкатися. Нам здавалося, вона невичерпна й зрозуміла сама собою – була до нас, живе в нас і буде після нас.
Ті часи минули. Спершу непомітно, рік за роком, поки ми жили своїм життям і не бачили, як звичні правила одне за одним втрачають силу. А потім прийшла війна й розкидала родини – чоловік залишився тут, дружина з дітьми поїхала світ за очі, на місяці, що обернулися роками. Між тими, кого ще недавно тягло одне до одного, утворилася відстань, якої не здолати ні листом, ні бажанням. А кого не розлучила війна, тих поволі віддаляло щось інше, менш помітне.
Це менш помітне визрівало десятиліттями, поки світ не перевернувся. Тепер нерідко жінка першою проявляє увагу – кличе, запрошує. А чоловік зволікає, придивляється, не поспішає зробити крок. Ті самі жести, що колись означали залицяння – очікування під вікнами, небажання відступати після першого «ні», – сьогодні легко зчитуються як тиск, як прояв пасивної агресії, як аб’юз. І чоловік вагається, вже не певний, чи його увага буде бажаною, чи радше образить. Він стає обережним, майже боязким, в той час як вона – тією, хто йде назустріч першою.
Одні кажуть, що чоловіки здрібніли й розучилися бути чоловіками. Інші – що жінки просто перестали чекати дозволу, бо нарешті можуть собі це дозволити. У таких поясненнях більше пошуку винних, ніж бажання зрозуміти, що ж сталося.
Тим часом справжнє лишається осторонь суперечки. Чоловік дедалі глибше йде в себе – у роботу над собою, у власне тіло. Жінка теж обирає себе – свою свободу, свій спокій, своє право більше не миритися з тим, від чого поряд стає гірше. І в цьому виборі є не тільки самотній жест – є ще й плече іншої жінки, яка обрала так само, і третьої, і десятої. Те, що колись переживалося як провал, тепер має форму спільноти. Здається, ніби це дві різні історії. А історія одна. І дедалі частіше замість шукати іншого людина спрямовує весь свій потяг на себе – доглядає себе, вдосконалює, вчиться любити насамперед себе.
Згадаймо й те, що колись поєднувала людей не тільки любов. Був ще старий уклад – сватання, тиск рідні, неписаний закон, за яким у певному віці кожен мусив одружитися, не питаючи, чи доросли двоє до близькості. Коли цей уклад відступив, стало видно те, що він приховував – без примусу нас тягне одне до одного рідше, ніж ми звикли вірити.
Ми поспішили вирішити, що вмерло бажання. Та вмерло не воно – пішло те, що тримало нас разом, коли самого потягу вже забракло.
Змістилося й дещо ближче до тіла. Колись між бажанням і його втіленням минали тижні – листи, проводжання, дозрівання, чуже непевне «можливо». Те, що колись годі було уявити без іншої людини, без її згоди й часу, сьогодні вкладається в екран, до якого досить простягнути руку. Бажання, що визрівало поволі, як плід, тепер загорається вмить і так само вмить згасає. Від першого пориву до тілесної розрядки – лічені хвилини, а буває, і менше. І жодної живої душі поряд, перед якою довелося б відкритися.
І ось що дивно. Здавалося б, чим далі одне від одного опиняються двоє, тим дужче їх має притягувати – адже недосяжність іншого, його таємниця, те, що він ще не твій, завжди розпалювали бажання. А виходить навпаки, бо що далі сьогодні розходяться чоловік і жінка, то глибша між ними відчуженість.
Бо одне діло, коли іншого ще немає поряд, і зовсім інше – коли його немає зовсім. Бажання розрізняє ці два стани безпомилково.
Перший стан – коли інший поряд, майже наш, але ще не наш. Його присутність уже відчутна, а близькість – ще попереду. Таке відчуття не гнітить, воно вабить – саме тому, що іншого ще бракує, його хочеться, і хочеться нестерпно. На цьому й тримається будь-яке бажання. За такою нестачею завжди хтось стоїть, тому вона жива.
Другий стан зовсім інший. Інший не поїхав і не замовк – його просто немає, бо поряд нікого. І тоді бажанню нема кого хотіти. Порожнеча не вабить – бракувати в ній нема кому, там від початку порожньо. Перед такою порожнечею бажанню нема до кого спалахнути. Та воно й не зникає – просто лишається без адресата.
Ось чим обернулася та відстань, що зростала між нами. На місце живої нестачі, за якою хтось є, поволі стала порожнеча, за якою немає нікого. Менше живих зустрічей, менше тих, кого можна захотіти. І потяг, не знайшовши, кого хотіти назовні, повертається до того єдиного, хто завжди поряд, – до себе.
Тепер ясніше те, що ми помітили раніше. Чоловік, дедалі більше заклопотаний собою, і жінка, що обирає передусім себе, – не два різні характери нового часу, а одна й та сама пристрасть, якій не стало кого хотіти назовні.
І що менше ми хочемо одне одного, то менше лишається спільного, на що дивимося однаково. Чоловіки й жінки все рідше бачать той самий світ: розходяться не лише тіла, а й погляди, цінності, саме відчуття того, яким має бути життя. Порожнеча між ними росте вже не в кілометрах розлуки й не в мовчанні за спільним столом – вона росте в тому, що двоє все менше впізнають одне в одному своє.
І все ж порожнеча пояснює не все. Буває, що інший поряд – живий, досяжний, і подобається нам, і ми йому. Немає між нами ні кордону, ні відстані – жодної з тих перешкод, про які ми говорили. А на крок назустріч однаково ніхто не наважується.
Двоє відчувають потяг одне до одного, обидва це помічають. Він міг би підійти, вона могла б відповісти. Простіше не буває. Та рух до іншого починається – і завмирає на півдорозі. Тіло вже потяглося, слова вже склалися, а щось незриме тримає на місці.
Колись я вважав, що це звичайна нерішучість – та сама, з якою тринадцятирічний хлопчик місяць збирається сказати три слова. За роки практики я навчився бачити інакше.
Нерішучість боїться відмови, боїться почути «ні». А нас тепер спиняє інший страх – страх, що нас роздивляться.
Підійти до іншого – означає дати себе роздивитися. Показати не лише слова, а все одразу – тіло і вік, те, ким ми стали і ким стати не зуміли. І не тільки це. Підійти по-справжньому – означає оголити те беззахисне, що ховаємо під усім іншим, і віддати живій людині владу нас поранити. Нас розглянуть і оцінять. І можуть визнати, що ми – не такі. Не досить молоді, не досить цікаві іншому. Той дитячий сором у роздягальні був саме про це. Не про відмову, а про те, що у відповідь на свої почуття я почув вирок своєму тілу.
У жінки цей острах давніший за будь-яку роздягальню. Її роздивлялися завжди – міряли поглядом ще до того, як вона встигала сказати бодай слово про себе, і присуд про її тіло звучав задовго до першого побачення. Чоловік боїться, що його роздивляться. Жінка змалку пам’ятає, як це – бути вже роздивленою. І коли вона сьогодні обирає себе, у цьому виборі є не лише свобода. У ньому є й втома тіла, яке все життя поставало перед чужими очима, і, може, бажання нарешті побути там, де ніхто не міряє.
Виявляється, ми боїмося не так самої відмови, як цієї чужої оцінки. Не почути «ні», а прочитати в чужих очах, що нас роздивилися – і ми не такі, якими інший хотів би нас бачити. Що більшу владу має над людиною те, якою її бачать, то настійніше вона шукає, де сховатися від чужих очей.
А сховатися є куди. Поряд завжди є гаджет, де світиться екран, і на ньому – інший, який нас не розглядає й нічого від нас не чекає. Він завжди радий, завжди доступний, ніколи не питає, чи ми згодимося. Перед ним не треба відкриватися, бо нема кому тебе оцінити. І помалу жива людина, з її непередбачуваним поглядом, програє простій зручності – образу, поруч з яким нема чого втрачати.
Так між людьми зачиняються ще одні двері. Підійти до живого – означає бути побаченим і не знати, що саме інший побачить. Підійти до екрана – не означає нічого. І дедалі частіше людина обирає те, перед чим не страшно.
Досі я говорив про тих, хто відступає сам. Та є ті, кого розвела доля, не спитавши.
До мене приходив чоловік, чия дружина з донькою виїхали в березні двадцять другого. Він лишився – чоловіки його віку не могли перетнути кордон. Вона опинилася за тисячі кілометрів, у чужій країні, де треба було з нуля відбудовувати життя для себе й дитини. Спершу вони розмовляли щодня. Вечірній відеодзвінок став обрядом, і він чекав на нього, як колись чекають побачення.
Потім проміжки між дзвінками почали збільшуватися. Не через сварку, не через холод – просто в неї день був наповнений іншим, а в нього не було чого розповісти, крім тривог, якими він не хотів навантажувати. Щоденні дзвінки стали щотижневими. Він і далі чекав на них – але помічав, що чекає вже не так, як раніше. Раніше не міг дочекатися. Тепер відзначав, що знову довго не телефонувала, і сам собі не міг пояснити, чого в цьому більше – туги чи полегшення.
Він картав себе за це полегшення. Питав мене, чи не зрадник він, що чекання дружини потроху стало для нього обов’язком, який виконуєш справно, а серце вже не тремтить. І не міг збагнути, що з ним зробила війна, а що він зробив із собою сам. Чи це розлука остудила його почуття – чи вони й до розлуки вже тліли, а війна лише розвела двох так далеко, що стало помітно, як мало між ними лишилося тепла.
Ось що робить така відстань. Її розсунула війна – брутально, не питаючи. Але, ставши між двома, вона змішалася з тим холодом, що збирався між ними ще коли жили разом. І потім уже не розділити, де чиє.
Він досі чекає. Як росла донька, він бачив лише крізь екран. За ці роки вона стала майже дорослою, і тих років йому вже ніхто не поверне. А він так і не знає, кого чекає: дружину, яку любив, чи жінку, з якою його вже майже нічого не тримає, крім спільного минулого й доньки, що росла без нього.
Я почав цей допис сценою в шкільній роздягальні. Тепер, десятки років по тому, я дедалі частіше зустрічаю той самий острах – на сесіях, у знайомих, у власних роздумах. Не острах відмови, а щось глибше – острах бути побаченим по-справжньому, показати іншому не тіло, а те беззахисне, що за тілом.
Ми звикли думати, що потяг чоловіка й жінки одне до одного вічний – що йому не потрібна допомога, хоч би що діялося довкола. А це тяжіння виявилося крихкішим, ніж здавалося. Тримали його не власні сили, а обряд залицяння, сватання, тиск рідні та соціуму, єдина дорога бажання, сама неможливість сховатися від живої зустрічі. Усе це відійшло – і нас тягне одне до одного рідше, ніж ми думали, а відпускає легше, ніж ми боялися.
Окрім тих, кого розвела війна, цього в нас ніхто не відбирав силою. Ми самі, крок за кроком, обрали те, що простіше. Замість непевного іншого – надійне власне відображення. Замість чужих очей – екран, перед яким можна лишитися в броні. Замість тижнів дороги – хвилини до розрядки. Кожен вибір окремо здавався дрібним і розумним. А разом сталося те, чого наше покоління ще не знало – чоловік і жінка непомітно відвернулися одне від одного.
І ще одне. Розлучення болить, зрада болить, самотність удвох болить. А тут – тиша. Прокидається хіба провина, як у того чоловіка, що картав себе за полегшення. Просто одного дня помічаємо, що вже нікого не чекаємо, нікого не шукаємо, і нам майже добре.
Усе тримається на цьому «майже». Стара казка про дві половини, що шукають одна одну світом, гарна – але це казка. Людина від початку ціла. Сама для себе вона – цілий світ. Інший потрібен, щоб цьому світові було перед ким розгорнутися. Поруч, на відстані простягнутої руки, стоїть такий самий цілий світ – дивиться і самою присутністю потверджує, що наш світ є. Той самий погляд, якого ми так боїмося.
Місце іншого – поруч із нами, а не в нас. І коли це місце порожніє, ми лишаємося цілими – тільки вже без свідка.
Зі світлом так само. Промінь перетинає темну кімнату – і кімната лишається темною. Аж ось у нього влітає пилинка – і спалахує малою іскрою. За нею ще одна, і ще. І коли їх набирається доволі, сам промінь стає видимим.
Потяг не помер у муках – він осиротів. Лишився без того, кого міг би хотіти.
Я не знаю, що буде за десять чи двадцять років. Можливо, ми навчимося складати нові обряди зближення замість тих, що розпалися. Можливо, втома від власного відображення сама поверне нас обличчям до живого. А можливо, так і житимемо поруч, не торкаючись одне одного, – аж поки самотність удвох стане просто самотністю.
Знаю тільки, що вирішиться це не в статистиці й не в законах. Вирішиться – в одній кімнаті, де двоє, або хтось один із двох, стануть перед тим самим вибором, що й тринадцятирічний хлопчик у роздягальні. Оголитися перед іншим, ризикуючи почути «ні». Чи відвернутися до світла екрана, де не буває «ні», бо там немає нікого.
Нас тримав не сам потяг. Нас тримало те, що ми робили одне для одного. І тепер це нікому не зробити за нас. І поряд усе ще хтось є. Або вже немає.
