Якщо Вам вже хочеться закрити цей текст, щойно Ви побачили слово «порнозалежність», якщо в голові складається захисне «це не про мене» або «просто мені нецікава тема», – можливо, варто зупинитися і чесно запитати себе, звідки береться цей порив втекти. Бо якщо не вдається прочитати текст, що вимагає присутності замість миттєвої розрядки, то як витримати близькість із живою людиною, яка буває повільною чи стрімкою, ніжною чи пристрасною, але завжди реальною, з партнером, що має власний ритм, власні бажання, власне тіло, яке ніколи не відповідатиме ідеальним образам з екрана?
Хтось із тих, хто читає ці рядки, сьогодні вранці набирав в пошуковику «чому з дружиною не хочеться» і стер, ледве дописавши, потім набрав «еректильна дисфункція причини» і стер і це, бо від слова «дисфункція» віяло діагнозом, і лише втретє наважився на «порнозалежність симптоми», після чого довго сидів над результатами, так і не вирішивши, чого шукає – порятунку чи виправдання.
Пошук цей почався не вранці. Напередодні ввечері дружина запропонувала близькість, він погодився і, дивлячись на тіло, яке знав до кожної родимки і кожної зміни після пологів, відчув лише розгубленість. Тоді він потягнувся по телефон, бо збуджуватися від живої жінки поруч давно розучився, а від екрана ще вмів. Вона побачила екран, що світився в темряві, побачила, що на ньому, і сказала тоном людини, яка нарешті зрозуміла, звідки між ними взялася відстань, про яку обоє роками мовчали: «Так от воно що». Потім повернулася спиною, і до ранку обоє лежали без сну.
Що такого дає екран, чого не дає жінка, яка лежить поруч і чекає? Він дає збудження одразу, без жодного проміжку, в якому бажання мало б час дозріти й знайти собі адресата, і саме в цій миттєвості вся справа.
Дональд Віннікотт, який описав перехідний об’єкт, писав і про «достатньо добру матір» – не ідеальну, а таку, що часом спізнюється, не одразу розуміє, чого хоче немовля, і цим змушує його витримати кілька секунд між потребою та її задоволенням. В цих секундах дитина вперше уявляє те, чого ще немає, і заспокоює себе сама, доки воно прийде, і з цього згодом виростає здатність чекати. Мати, яка задовольняє кожне бажання миттєво, тримає дитину в ілюзії всемогутності, де світ підкоряється імпульсу без затримки і без меж, і нагоди навчитися чекати в дитини так і не з’являється.
Біля об’єкта, який дає все одразу, доросла людина повертається туди, де ще не вміла чекати.
Порнографія займає в психіці саме місце такої матері. Вона доступна будь-якої миті, нічого не просить пояснювати словами, не втомлюється й не відмовляє, пропонуючи те, чого хочеться в цю секунду, а наступної секунди – інше. Проміжок між «хочу» і «отримав», в якому колись народжувалися уява і думка, стискається до одного дотику до скла, і здатність, що в ньому виростала, без ужитку слабшає, – здатність чекати на іншого з його власним темпом, без якої близькість неможлива.
Тут є ще одна пастка, яку легко сплутати з насолодою. В нейробіологів я натрапив на розрізнення, якого бракує повсякденній мові, – між «хотіти» і «отримувати задоволення», і дофамін, якого в побуті називають гормоном задоволення, обслуговує передусім перше, тримаючи людину в передчутті. Біля екрана це передчуття не закінчується, бо кожна наступна мініатюра може виявитися тією, що нарешті дасть обіцяне, і людина годинами шукає далі, бо знайдене щоразу дає менше, ніж обіцяло передчуття.
Звідси й те, про що люди розповідають з подивом, ніби йдеться про когось стороннього. Те, що рік тому збуджувало, тепер лишає байдужим, і людина поволі зсувається туди, від чого колись відверталася, – до жорсткішого, ближче до табу, яке спершу відштовхувало, згодом стало звичним, а тепер перетворилося на умову збудження.
Туди рідко хто потрапляє свідомо. Людина просто йде за обіцянкою, клік за кліком, і озирається вже там, де себе не впізнає.
Було б зручно вважати це чоловічою історією, де все впирається в картинку. М., тридцять два роки, заміжня, двоє дітей, ідеальна родина на відретушованих фотографіях в Instagram, плакала на сесії від полегшення, бо вперше вимовила вголос те, що роками тримала при собі: «Справжнє бажання до чоловіка? Не пам’ятаю. Був обов’язок, спроби врятувати шлюб, згода. А просто захотіти його – не пам’ятаю, коли».
Її екраном були еротичні романи, які вона читала вечорами у ванній, коли діти нарешті засинали, а чоловік дивився футбол, і герої цих романів завжди знали, що сказати, вгадували кожне невисловлене бажання і виглядали саме так, як мав би виглядати чоловік в її уяві. Поруч із ними живий чоловік – із залисинами, зайвою вагою, з бажанням близькості саме тоді, коли вона з ніг падала від втоми після дня з дітьми, і з ритмом, що не збігався з темпом, до якого вона звикла на сторінках, – здавався нестерпно звичайним.
Під час рідкої близькості з ним М. часто заплющувала очі і вмикала власний екран, де грали зовсім інші сцени із зовсім іншими людьми. Вона лежала поруч із чоловіком і водночас була там, куди він не мав доступу і про що навіть не здогадувався, і ця присутність без присутності обернулася для обох самотністю, яку кожен пояснював собі по-своєму.
Екран не обов’язково світиться в руці. Його можна увімкнути, заплющивши очі.
Пікселі тут виявляються лише формою, і стать – теж. І в нього з телефоном в темряві, і в неї із заплющеними очима той самий рух – до близькості, якою керуєш сам, – вона настає тоді, коли хочеться, складається так, як хочеться, і закінчується, коли зручно. Бажання, якому ніколи не доводиться чекати, сплощується до екрана, і жива людина з її об’ємом в ньому вже не вміщається. Вона повільна там, де хочеться швидко, і стрімка там, де до цього ще не готові, вона може відмовити або попросити почекати, і саме в цьому чеканні інший постає окремою людиною з власною волею, а близькість можлива лише з окремим.
Цей текст кілька хвилин тримав Вас в напрузі, яка так і не розрядилася, і Ви дочитали до цього рядка.
Десь в цю саму мить телефон лежить екраном донизу на тумбочці, а поруч жінка дихає в темряві і чекає, до кого він повернеться – до неї чи до екрана.
