Мати, посварившись із чоловіком, каже доньці: «Тобі я можу сказати, ти одна мене розумієш». Так само, тільки «ти один», говорить синові батько після сварки з дружиною. Для дорослого ці слова можуть означати, що він знайшов співрозмовника, а для дитини – що її обрали, і кожен з двох називає це близькістю. Але говорить скривджений дорослий, і «розумієш» в його вустах звучить як «втіш мене».
Зазвичай дорослий втішає дитину, а тут напрямок змінився на протилежний. Дорослий робить її довіреною особою, і вона вислуховує, співчуває, а часом і радить. Чи хоче вона цим займатися, дорослий не питає. Відмовитися їй важко, бо від того, хто до неї звертається, вона залежить.
До того ж розмова, як в цій сцені, йде про одного з її батьків. Співчуваючи, дитина може погодитися з усім, що чує про того, на кого скаржаться, хоча для неї це рідна людина. Мюррей Боуен назвав такий розклад емоційним трикутником, в якому один із двох дорослих, яким між собою важко, залучає третього, і в сім’ї цим третім може стати дитина. Почуття, які ця розмова в ній будить, вона здебільшого тримає при собі, бо той, хто звернувся до неї, зайнятий своїм болем, а розповісти про це тому, на кого скаржаться, вона не може, бо зрадила б того, хто їй довірився.
Дитина, якій довірилися, сама не має кому довіритися.
Коли така розмова стає звичною, дитина опиняється в становищі, яке фахівці називають парентифікацією. Іван Бошормені-Надь і Джеральдін Спарк в книзі «Invisible Loyalties» (1973) описали, як дорослий і дитина міняються ролями, коли від дитини чекають, що вона займе місце батька чи матері.
Скільки я бачу, те саме відбувається й тоді, коли помирає один з батьків, і тут дитині роль оголошують прямо. Той, хто помер, ділив із тим, хто лишився, побут і разом з ним ухвалював рішення, і на місце, що спорожніло, виштовхують дитину, нерідко підлітка тієї самої статі, що й померлий. Після смерті батька синові кажуть, що тепер він в домі за чоловіка, а після смерті матері доньці – що тепер вона господиня. Той, хто лишився, затуляє дитиною пролом своєї самотності. Власне горе дитини при цьому лишається без свідків, бо від неї, виштовхнутої на місце померлого, чекають опори, хоча вона теж осиротіла.
Аліса Міллер писала в «Драмі обдарованої дитини», що дитина, яка стає опорою для дорослого, може вирости людиною, яка втратила доступ до власних почуттів і лише показує те, чого від неї чекають. Така людина розуміє всіх, окрім себе.
Хто з двох дитина в розмові, де звучить «ти одна мене розумієш»?
