Горе без вироку

Нещодавно в Stress and Health я натрапив на ізраїльське дослідження, автори якого півтора року стежили за суспільством після нападу 7 жовтня 2023 року, коли в заручники забрали 251 людину. Дорослих ізраїльтян опитали через три, шість і вісімнадцять місяців, і всі три етапи пройшли 220 учасників. Загальний дистрес і розмитість меж, коли незрозуміло, чи належить зниклий ще до твого світу, знизилися вже до шостого місяця, а туга за забраними – лише до вісімнадцятого. Стан, у якому опинилося суспільство, автори назвали колективним лімбо, бо поки доля людей невідома, він заважає відновленню.

Фройд у «Скорботі й меланхолії» починає роботу горя з перевірки реальністю, яка показує, що коханого об’єкта більше немає, і вимагає забрати з нього лібідо. Він же нагадував, що людина ніколи добровільно не полишає лібідинальної позиції, тож навіть за безсумнівної втрати робота йде частинами, і весь цей час втрачений об’єкт психічно продовжує існувати. Коли людина зникла безвісти чи потрапила в полон, перевірка реальністю вироку не виносить, і в рідних немає підстави почати горювання.

Почати горювати за зниклим безвісти означало б психічно поховати людину, яка, можливо, ще жива, і на це Я не погоджується.

Опитували пересічних громадян, а не родини заручників, і туга за забраними трималася довше за решту дистресу навіть у тих, хто не був їм ріднею. Полін Босс, яка ввела поняття невизначеної втрати, описувала таке горе як заморожене самою невизначеністю. Психоаналітик чує в цьому заморожуванні ще й амбівалентність, якої рідні в собі часто не помічають. Поряд із надією в них живе бажання, щоб невизначеність нарешті скінчилася будь-якою звісткою, навіть звісткою про загибель, але для Над-Я таке бажання неприпустиме, тож Я його витісняє, і позасвідома провина тримає горе на місці разом із самою невизначеністю. Межі роботи очевидні – інша країна, пересічні громадяни замість родин і самозвіт.

Для України це дослідження читається без перекладу. Десятки тисяч родин чекають полонених і зниклих безвісти, і кожен обмін полоненими повертає їх до питання, на яке реальність досі не відповіла. Терапевт, який у такій ситуації пропонує «прийняти втрату», вимагає від людини того, чого від неї ще не вимагає навіть реальність. Лімбо, яке автори назвали колективним, у кожній з цих родин має ім’я і дату, після якої новин немає.