Посттравматичний розлад без «пост»

Наприкінці вересня я натрапив в European Journal of Psychotraumatology на дослідження, яке провели Королівський коледж Лондона, Манчестерський університет, Київська школа економіки та їхні партнери. В травні 2024 року вони опитали телефоном 2 504 дорослих, що живуть на підконтрольній Україні території, і з’ясували, що в 25,2 % із них ймовірний ПТСР, а ще в 6 % – комплексний ПТСР за МКХ-11, тобто разом 31,2 %, майже кожен третій. Частіше, ніж у решти, його знаходили в жінок, в старших і менш освічених людей, в тих, хто колись служив, і в переселенців, тож він стосується і тих, хто фронту не бачив.

Мене зупинило обережне припущення провідної авторки Емми Фейсер-Ірвін, що реакції людей під час війни, яка триває, можуть не вкладатися в моделі, створені для повоєнних умов, бо там, де загроза лишається активною і непередбачуваною, травматичний стрес, можливо, переживають інакше. До цього припущення її підштовхнуло те, що звичайний ПТСР трапився вчетверо частіше за комплексний. Психоаналітика тут цікавить префікс «пост». Діагноз із цим префіксом передбачає подію, яка вже сталася і лишила слід, а українців опитували тоді, коли ракетні й дронові атаки, від яких мав би починатися відлік «пост», тривали далі.

Поки кожен новий удар повертає людину до попереднього, травма лишається теперішнім часом, і «пост» не може початися.

Фройд у «По той бік принципу задоволення» помітив, що сни людей із травматичним неврозом, зокрема фронтовиків Першої світової, знову й знову повертають їх до катастрофи, і приписав це повернення самій психіці, її примусу до повторення. На війні, яка триває, психіці повторювати нема потреби, бо травматичні події повторюються самі – сьогодні обстріл, завтра загибель близької людини, – і ретравматизація стає самою умовою життя. Ґілл Стракер з колегами 1987 року побачила в південноафриканських тауншипах другий бік того самого стану й запропонувала поняття «синдром безперервного травматичного стресу» для життя під загрозою, яка не минає. Між поверненням до того, що вже сталося, і чеканням того, що станеться, людина затиснута в теперішньому, де для «пост» немає місця.

Фройдову післядію людина на війні проживає без пауз, бо кожен новий удар заднім числом додає ваги попереднім. Ганс Кейлсон, простеживши долі єврейських дітей у Нідерландах, що втратили батьків у Голокості, описав послідовну травматизацію і показав, що вирішальним для цих дітей нерідко ставав повоєнний відрізок, тобто те, що відбувалося з ними вже після звільнення. Із цього я роблю незручний висновок, що частину того, що опитувальник записав у 2024-му в розлад, психіка поки що використовує як спосіб жити під загрозою, а чим це стане, раною чи пам’яттю, з’ясується вже після війни, коли загроза зникне і в людини вперше з’явиться змога опрацювати пережите.

Межі своєї роботи автори називають самі – один зріз посеред війни і телефонний скринінг замість клінічного інтерв’ю. Похибка, за їхніми словами, можлива в обидва боки, бо окуповані території не опитано, а ITQ, створений для посттравматичного контексту, під загрозою, яка триває, може завищувати діагноз, і повний психологічний вплив війни поки що не видно. Стійкість, яку суспільство зробило своїм ідеалом, і розлад, який виміряли, співіснують в одних і тих самих людях, і поки звучать сирени, люди, підозрюю, помічають в собі здебільшого першу. Скільки з цих 31,2 % відпустить разом з останньою сиреною, а скільки наздожене вже в тиші, ця шкала виміряти поки що не може.