Світ від мого погляду не залежить, а стрічку новин перед сном я все одно тримаю відкритою.
Час від часу я ловлю себе на тому, що перед сном відкриваю стрічку новин. Те, що в такі хвилини відбувається зі мною, та й з мільйонами українців, я розбираю так само, як розбирав би з аналізантом. Що це за нав’язливий ритуал такий? Відкриваю, мовляв, щоб бути напоготові, хоча про повітряну тривогу сповіщає окремий застосунок. Але до чого готуватися, якщо в новинах здебільшого вже минуле? То що насправді відбувається? Виходить, дивлюся я не для того, щоб підготуватися, а щоб, поки стрічка відкрита, нічого не трапилося. Цим магічним мисленням я даю собі відчуття контролю. Знаю, що майбутнє від мого погляду не залежить, і все одно тримаю стрічку відкритою.
Є й інша вигода, і визнавати її незручно. Коли я закриваю стрічку, лишається переживання без предмета, і психіка витримує його погано. Я відкриваю стрічку знову, вона дає йому заголовок, і переживання перетворюється на страх перед «ось цим», а з таким страхом можна дожити до ранку.
Доживаю я, щоправда, невиспаним, і цей недосип влаштовую собі сам.
Що було б, якби наніч я не відкрив стрічку? Світ без моєї пильності цю ніч переживе, а чи переживу її без новин я?
Напружених українців взимку 2026-го було приблизно стільки ж, скільки навесні 2022-го, і гра Фройдового онука з котушкою підказала мені можливе пояснення.