Концепція «мертвого» батька в психоаналізі

Андре Ґрін назвав «мертвою матір’ю» матір, яка жива, годує, вдягає, водить до лікаря і при цьому психічно відсутня, тож дитина бачить її щодня і не може до неї дістатися. Батько буває таким самим: любить, приходить додому, сидить за тим самим столом і лишається недосяжним. Але чому «мертвий», якщо він живий?

Слово прийшло в цю тему від самого Фройда, і в нього воно означало зовсім інше. В «Тотемі і табу» сини вбивають батька первісної орди, і після смерті він стає сильнішим, ніж був за життя, бо перетворюється на закон, якого вони відтепер дотримуються самі. Саме з цього мертвого батька Фройд виводить Над-Я – внутрішній голос заборони й совісті. Виходить, що для психіки батько може бути похований і діяти щодня, якщо від нього лишилося слово. Батько, про якого цей текст, навпаки, живий, але слова його в домі не чути, і закону після нього не лишається.

Батька можна поховати і чути все життя. Можна щовечора бачити і жодного разу не почути.

Цю тему я досліджував в дипломній роботі «Концепція „мертвого“ батька в психоаналізі», яку захистив в 2015 році в Міжнародному інституті глибинної психології. Опорою для неї стала стаття Джойс Мак-Дугал «Мертвий батько: про ранню психічну травму та її зв’язок із порушеннями статевої ідентичності й творчої діяльності» (1989). Нижче – її стислий виклад, доповнений тим, що я побачив пізніше.

Чому тема загострилася саме тепер, пояснює те, що сталося з роллю чоловіка після Другої світової війни. Суто чоловічих професій лишилося небагато, жінки зайняли сфери, які раніше їм не належали, і перестали залежати від чоловіка, а чимало чоловіків поступилися активною позицією і зайняли інфантильну. Батько втратив звичне місце в сім’ї, а нового йому ніхто не запропонував.

Як це виглядає вдома, впізнає кожен, хто ріс поруч із таким батьком. Більшу частину дня чоловік віддає роботі, захопленням, спорту, приятелям, а ввечері повертається втомленим, і його життя проходить повз увагу дитини. Батько для неї – не партнер і не друг, а щось міфічне, незрозуміле й недоступне, інстанція, що карає. На пострадянському просторі таке відсторонення від виховання довго вважалося не вадою, а ідеалом батьківства.

Часто ця відстань виникає з першою дитиною. Її народження прийнято вважати початком чоловічої дорослості, але для батька воно буває кризою, бо мати на певний час замикається з немовлям удвох, і чоловік опиняється поза цією парою. Якщо в ньому самому сильна потреба в залежності, брак уваги дружини він переживає гостро і може відвернутися від неї і піти в роботу, в батьківську сім’ю, до друзів, і віддалятися той, хто ввечері повертається втомленим, нерідко почав саме тоді.

Що втрачає дитина, коли батька поруч немає, психоаналіз описує з початку XX століття. Фройд говорив не просто про батька, а про батьківську функцію, з якою пов’язана заборона, і про трикутник мати – батько – дитина, в якому батько займає своє місце. Це місце присутнє в психіці завжди: навіть тоді, коли батька як фізичної особи немає і дитина живе з матір’ю, Едіпів комплекс може пройти без патології. Отже, відсутність реального батька сама ще не вирішує долю дитини, вирішує те, чи хтось говоритиме з батькового місця.

Лакан назвав це місце Ім’ям-Батька – означником, тобто словом, яке дає людині ідентичність, місце серед людей і поколінь і забороняє інцестуозне бажання. Ім’я-Батька не дорівнює стосункам із реальним батьком сім’ї, і нести цю функцію може не лише він. В роботі я виокремив чотири її грані, і всі чотири передаються словом. Перша – це «ні», що обмежує насолоду, в якій дитина перебуває з матір’ю, і так само обмежує насолоду матері дитиною.

«Ти не повинна поглинути те, що народила» – так звучить батьківське «ні», звернене до матері.

Друга – це «так», підтримка бажання дитини, особливо в підлітковому віці, коли їй потрібен хтось, хто тримає в голові її майбутнє. Третя – підтримка відчуття життя і віри у власні сили. Четверта – ім’я, яке вписує дитину в лінію поколінь, і в Україні ця функція звучить двічі, бо ім’я батька передається з прізвищем і з по батькові. Батько, який мовчить, позбавляє дитину всіх чотирьох, навіть якщо щовечора сидить поруч.

Що буває, коли «ні» не звучить, показала сімейна терапія. Мюррей Боуен помітив, що за відсутності батька мати часто шукає заміну чоловічої постаті в синові, і той опиняється в тісному, симбіотичному зв’язку з нею, що заважає йому дорослішати. Мати, яка не має повноцінних стосунків із чоловіком, тримає дитину біля себе, бо сама потребує близькості, а дитина, ще не вміючи ставити межі, стає її заручником і несе відповідальність за матір. Щоб розімкнути цю пару, батько потрібен не як друга мати. Теорія прив’язаності Джона Боулбі спершу вважала його вторинним об’єктом, що здебільшого підтримує матір, а пізніші дослідження показали, що прив’язаність до батька має власну природу.

Ця природа пов’язана з тим, звідки батько з’являється в житті дитини. Маргарет Малер описала, як дитина поступово відокремлюється від матері, і спершу для цього потрібно, щоб мати була доступна, – тоді в психіці складається стійкий її образ і відчуття безперервності власного існування. Батько в цьому процесі переносить на себе частину психічної енергії матері й дитини і так допомагає обом відпустити одне одного. Світ дитини, де досі були тільки вона і мати, отримує третій вимір: вона відчуває себе окремою від батьків і водночас пов’язаною з ними, і саме звідси береться здатність бути з іншими людьми.

Батько – перший, хто приходить до дитини ззовні. Через нього вона дізнається, що світ не закінчується матір’ю.

Третій вимір тримається ще на одному знанні – що батьки пов’язані між собою як пара, чоловіче й жіноче, і кожен із них присутній в психіці дитини як окрема людина. Засвоївши цей зв’язок, дитина знаходить в собі структуру, завдяки якій відчуває себе цілісною. Якщо ж засвоїти його не вдалося, згодом з’являються труднощі з ідентичністю, з цілісністю, зі стосунками з реальністю й іншими людьми.

Звідси видно, чому комплекс «мертвого» батька формується не лише там, де батька немає. Він виникає, коли мати, знецінюючи батька, усуває його від дитини і не дає їй пройти едипів трикутник; коли дитину виховує один із батьків і едипальної дійсності немає; коли батько, присутній в сім’ї, відкидає дитину і стає недоступним об’єктом любові; коли батько виявляє інцестуозні бажання щодо доньки і вона лишається зафіксованою на фалічній фазі; коли батько перебуває в симбіотичних стосунках із дитиною, ніби друга мати, і межі ставити нікому; і коли батько помирає в ранньому віці дитини, а надто тоді, коли про нього заборонено згадувати або дитині взагалі не кажуть про його смерть.

Останній випадок Мак-Дугал описала через історію Бенедикти, батько якої помер, коли їй було п’ятнадцять місяців. Про його смерть їй не розповідали до п’яти років. Бенедикта прийшла до аналітика через те, що в неї зупинилася робота, і зупинилася вона за кілька днів до її сорокаріччя – саме в цьому віці помер її батько. На перших сесіях в її мовленні було багато пропусків і мовчання, і Мак-Дугал побачила в цьому саму травму: мати мовчала про батька, і зв’язок із ним було заборонено через мову. Батько в цій історії помер, а мертвим його зробило мовчання.

Ще в 1909 році Фройд писав, що незрозуміле неминуче повертається і, мов привид, не знає спокою, доки загадку не розв’язано. Померлого батька можна оплакати, якщо про нього дозволено говорити.

Батька, який сидить за тим самим столом, неможливо оплакати – втрата є, а горювати нема за ким.

Непрожите горе повертається туди, де його можна не помітити, – в роботу, в стосунки, в чужі очі. Син такого батька рано стає самодостатнім, і ця самодостатність не зрілість, а спосіб більше не простягати руки. Він може багато досягти й чути від інших схвалення, захоплення, визнання, і нічого з цього не може взяти собі, бо воно звучить не з тих вуст. Чужу похвалу він приймає ввічливо і забуває до вечора, а на одне скупе слово батька, яке так і не прозвучало, чекає десятиліттями.

Тому аналітик в роботі з людьми, в яких цієї функції забракло, не замінює батька, бо замінити його неможливо. Він робить те, чого колись бракувало в домі, – говорить і зв’язує розірваний текст, а через зв’язаний текст в людини поступово з’являється структура, якої їй свого часу не дали.

Батько любив і лишався недосяжним, і ці два речення в людині, яка виросла поруч із ним, довго не складаються в одне.

Джерела. Freud, S. (1913). Totem und Tabu. Freud, S. (1909). Analyse der Phobie eines fünfjährigen Knaben. Green, A. (1980). La mère morte. McDougall, J. (1989). The dead father: On early psychic trauma and its relation to disturbance in sexual identity and in creative activity. International Journal of Psycho-Analysis, 70:205–219. Lacan, J. Des Noms-du-Père. Bowlby, J. (1969). Attachment. Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice. Mahler, M., Pine, F., Bergman, A. (1975). The Psychological Birth of the Human Infant. Куліда С. А. (2015). Концепція «мертвого» батька в психоаналізі. Дипломна робота, Міжнародний інститут глибинної психології, Київ.