Наприкінці п’ятнадцятого століття Леонардо да Вінчі писав «Таємну вечерю» на стіні трапезної міланського монастиря Санта-Марія-делле-Граціє і, бувало, по пів дня простоював перед розписом, не торкаючись пензля. Пріор монастиря, як розповідає Вазарі, хотів, щоб Леонардо працював без перерв, як робітники, що сапали монастирський сад, і поскаржився на нього герцогові Лодовіко Сфорца. Герцог покликав Леонардо й попросив поквапитися, а той відповів, що генії працюють і тоді, коли збоку здається, ніби вони нічого не роблять, бо спершу доводять задум до ладу в голові і лише потім беруться за пензель. Наостанок він додав, що коли не знайде обличчя для Юди, то спише його з пріора. Працював Леонардо над розписом з перервами близько трьох років, з 1495-го до 1498-го. Його відповідь повторюють досі, і звучить вона переконливо, та так само переконливо нею прикривається людина, яка нічого не обдумує, а просто боїться почати й сама цієї різниці не бачить.
Звичка відкладати справу, знаючи, що від цього стане гірше, має наукову назву «прокрастинація», а її сліди шукають навіть на знімках мозку. Біопсихологи з Рурського університету в Бохумі обстежили на томографі двісті шістдесят чотири людини й помітили, що в тих, кому важче перейти від ухваленого рішення до дії, трохи більша амігдала, яка запускає тривогу, і слабший її зв’язок з корою, що цю тривогу стримує. Від тривоги людина тікає в будь-яке інше заняття, і полегшення справжнє, тільки вистачає його до ранку, бо справа нікуди не ділася, а часу на неї стало менше. Прокрастинацію не пояснити слабкою волею, бо справи відкладають від вісімдесяти до дев’яноста п’яти відсотків студентів, а за даними, які навів психолог Пірс Стіл, хронічними прокрастинаторами 1978 року вважали себе п’ять відсотків американців, а майже через тридцять років так вважали вже понад чверть.
Та знімки показують, що відбувається в мозку, коли ми тікаємо, і не показують, від чого. Відповідь на питання, чому людина знову й знову відкладає саме цю справу, лежить в позасвідомому, а позасвідоме томограф не бачить.
Тікаємо ми передусім від страху не впоратися. Поки книгу, яку ми збираємося написати, не почато, в уяві вона геніальна, і розмова, якої ми уникаємо, могла б пройти ідеально, але перше ж речення перетворює задум на незграбний чорновик, який доведеться переписувати, і разом із задумом руйнується уявлення про себе як про автора шедевра. Тож ми відкладаємо.
Без дії можна вважати себе ким завгодно, і лише дія показує, хто ми є.
Про таку книгу мені не раз говорили на сесіях, і майже завжди тими самими словами: «Я б давно написав, якби не робота». Один з аналізантів за сесію сказав це «б» тричі, і я спитав: «А що для Вас означає це „б“?» Він помовчав і відповів, що, поки книга існує лише в цьому «б», її ніхто не прочитає. Хто саме мав би її прочитати, ми з’ясовували ще кілька сесій, але вже тоді я почув, що боїться він за себе, бо оцінюватимуть того, хто книгу напише. Поки не написано жодного рядка, він може й далі вважати себе автором геніальної книги. Щось подібне знайоме багатьом, і що довше ми відкладаємо, то довше лишаємося геніями до першого слова.
Але страх не впоратися пояснює не все, бо ми відкладаємо й тоді, коли жодного геніального задуму немає і берегти нічого. Понад сто років тому Зіґмунд Фройд назвав опором все, що заважає аналітичній роботі, і бачив, як людина свідомо хоче змінитися, а позасвідомо робить все, щоб лишитися такою, як була. В прокрастинації я бачу той самий опір, тільки спрямований на власне життя.
Опір ми чинимо й власному бажанню. Доки ми не зробили першого кроку, можна вдавати, що нам не дуже й хотілося, а після нього кожна відмова стає відмовою нам самим. Хтось роками збирається змінити професію, читає про неї, зберігає вакансії, але не надсилає жодного резюме, бо, надіславши його, вже не зможе сказати, що не дуже й хотів. Хто нічого не вибрав, той нічого й не втратив.
Буває й так, що ми відкладаємо обов’язкове, те, що велить внутрішній голос, який колись належав батькам, а потім начальникам. Відмовити цьому голосу прямо страшно, тож відмовою стає зволікання. Дитина, якій звеліли прибрати в кімнаті, переносить іграшки по одній і щоразу зупиняється біля вікна, бо швидкість – єдине, що вона ще може вирішити сама. Дорослий робить те саме, тільки наказ тепер звучить в його власній голові, і, тягнучи час, він сперечається вже з самим собою.
Визнати страх чи опір, а тим паче бунт, важче, ніж назвати себе лінивим, тому ми обираємо лінь, а назвавши себе лінивими, починаємо себе підганяти, і від цього тиску опір тільки міцнішає.
Лінь – лише докір, і ми охоче його приймаємо, бо з докором жити простіше, ніж із правдою, яку він прикриває.
Зізнатися в бажанні чи сказати «ні» внутрішньому наказу треба сьогодні, а на це бракує сміливості, тому ми покладаємося на себе завтрашнього і чомусь певні, що завтра будемо свіжішими й сильнішими. Ми перекладаємо на себе завтрашнього все, чого не хочемо робити зараз, і не шкодуємо його, наче це чужа людина. А прокинемося ним ми самі.
Коли завтра настає і нічого не змінюється, зрушити нас може лише зовнішній тиск, тобто кінцевий термін або страх осоромитися перед іншими. Тож ми, самі того не помічаючи, тягнемо до останньої ночі, щоб нас нарешті змусили. Так ми досі чекаємо, як колись дитиною, поки батько зайде й скаже, що час, бо почати з власної волі страшніше, ніж підкоритися примусу. Інколи ж ми чекаємо на порятунок у вигляді натхнення чи слушного настрою, наставника чи методу, і поки віримо, що порятунок от-от з’явиться, починати не обов’язково. І примус, і порятунок ззовні походять з небажання самому бути тим, хто починає.
Відкладаючи, ми щоразу впевнені, що в нас буде завтра, і самої цієї впевненості не помічаємо.
Хто відкладає, той поводиться так, ніби житиме вічно, хоча знає, що це не так.
Кожна почата справа колись скінчиться, а разом із нею скінчиться й частина нашого життя. Довше за інші ми відкладаємо головні справи, бо, відкладаючи їх, відкладаємо й питання, скільки часу нам лишилося.
А Леонардо по пів дня простоював перед незакінченою «Таємною вечерею», і пріор бачив у цьому зволікання. Тільки стояв Леонардо перед стіною, яку розписував, а той, хто відкладає зі страху, стоїть де завгодно, аби не перед своєю справою. Ось і вся різниця між задумом, що визріває, і страхом почати.
