Хто звик звинувачувати інших, той спить спокійно і в терапію приходить рідко, бо змінитися, на його думку, має начальник, партнер чи сусід. Проте на сесіях я здебільшого зустрічаю людей, які відчувають і власну причетність до того, що з ними відбувається, і до третьої ночі копирсаються в думках, шукаючи, де могли помилитися, а розум на кожен заспокійливий аргумент знаходить свій контраргумент. Що більше людина знає, то гірше вона спить, і помітили це ще задовго до психоаналізу.
Понад дві тисячі років тому автор Книги Екклезіяста записав, що з мудрістю множиться смуток і хто примножує знання, той примножує біль. Я перевірив, чи підтверджує цю формулу щось, крім досвіду одного мудреця, який писав, що в людини навіть вночі серце не знає спокою. В дослідженні, опублікованому 2018 року, понад три з половиною тисячі членів американської Mensa, клубу людей з дуже високим IQ, майже вдвічі частіше за американців загалом писали в анкетах, що мають тривожний розлад. Однак лікарі цих діагнозів не перевіряли. До того ж в такий клуб, припускаю, охоче вступає і той, кому потрібно, щоб інші підтвердили його розумові здібності, і саме ця потреба буває ознакою неспокою, тож чимало членів клубу могли бути тривожними ще до вступу. Коли ж французька команда перевірила цей зв’язок на даних понад двохсот п’ятдесяти тисяч учасників британської бази UK Biobank, виявилося, що в людей з високим інтелектом тривожний розлад трапляється рідше, ніж в людей із середнім інтелектом. Частково давню формулу підтвердили канадські психологи, коли помітили, що студенти, які краще впоралися з мовними завданнями тесту на інтелект, більше тривожаться наперед і довше «пережовують» те, що вже сталося, і хоч зв’язок цей слабкий, він є. Виходить, що високий інтелект тривожних розладів не множить, проте допомагає людині описати свою тривожність словами, і саме ці слова вона потім мусолить в голові знову й знову.
Високий інтелект тривожних розладів не множить, проте допомагає людині описати свою тривожність словами, і саме ці слова вона потім мусолить в голові знову й знову.
Та самого інтелекту для цього замало, бо знайти для тривожності слова людина може лише тоді, коли тримає напругу в собі, а не виносить її назовні. Людина, чиє Я покладається на захисні механізми психіки, такі як заперечення й проєкція, позбувається внутрішнього конфлікту швидко й майже без зусиль, бо поганого, на її думку, не було, а якщо й було, то винні в ньому інші. Таких в побуті називають «простішими», а погано замість них сплять ті, на кого вони переклали провину. Людина, чиє Я здатне тримати обидві сторони конфлікту в собі, намагається знайти слова для того, що в позасвідомому слів не має. З цієї здатності виростають і думка, і невроз, тож «заморочується», як кажуть мої аналізанти, той, кому є чим заморочуватися.
Тримати конфлікт в собі й шукати для нього слова завжди потребувало часу. Між стимулом і реакцією на нього лишався проміжок, в якому напругу можна було витримати й перетворити на думку, а сьогодні ми заповнюємо цей проміжок телефоном (читай гаджетом), який лежить на відстані руки. Коли тривожно, стрічка за хвилину підкидає винного чи ворога, і людина, що роками тримала напругу в собі, проєцює на нього свою тривожність так само легко, як ті, кого вона звикла вважати «простішими». Новину, яка зачіпає за живе, можна проскролити, і вона зникає з поля зору так, як витіснене зникає зі свідомості, тільки тепер її витісняє не психіка, а стрічка, і людині для цього досить одного руху пальцем.
Стрічка прибирає з поля зору новину, а кіно ще 2004 року уявило, як так само з пам’яті прибирають цілу людину. У фільмі «Вічне сяйво чистого розуму» за сценарієм Чарлі Кауфмана Клементина після розриву з Джоелом звертається до фірми Lacuna, чия назва латиною означає «прогалина», і там за одну ніч стирають з її пам’яті всі спогади про Джоела. Джоел, дізнавшись про це, з образи замовляє ту саму процедуру для себе. Фірма обіцяє обом те, на що психіці знадобилися б місяці горювання, а то й роки терапії, тож у швидкості з Lacuna мені не змагатися. Під час процедури Джоел спить, а апарат на його голові стирає спогад за спогадом. Уві сні він розуміє, що не хоче забувати Клементину, і намагається її вберегти, переносячи спогади про неї в дитинство і в історії, за які йому досі соромно, тобто туди, куди апарат не мав би сягнути. Згодом вони знайомляться знову, ніби вперше, і тягнуться одне до одного, не знаючи чому. В цьому сюжеті я впізнаю те, що Фройд назвав поверненням витісненого, адже стерте з пам’яті не зникає безслідно та дає про себе знати тоді, коли людина про нього й не підозрює.
Стирання пам’яті поки лишається вигадкою кіно, хоч задовольнити бажання раніше, ніж людина встигне його відчути, технології вже вміють, і про це я писав у «Сплощенні бажання». Втрату ж неможливо оминути, її можна лише прожити, і 1917 року Фройд у «Скорботі й меланхолії» описав, як це відбувається. Той, хто горює, раз у раз наштовхується на те, що близької людини більше немає, і крок за кроком, всупереч собі, відпускає свою прив’язаність до неї. Кожен спогад доводиться пережити заново, перш ніж з ним попрощатися. Саме це Фройд назвав роботою горя, і болить вона тому, що її неможливо доручити комусь іншому.
Робота горя болить тому, що її неможливо доручити комусь іншому.
Доручити її сервісові намагається Марта із серії «Be Right Back» («Зараз повернуся») серіалу «Чорне дзеркало». Її коханий Еш гине в аварії, і Марта, дізнавшись, що вагітна, погоджується на послугу, яка відтворює Еша з усього, що він лишив у мережі. Спершу вона листується з програмою, що пише Ешевими словами, потім чує в телефоні його відтворений голос, а згодом отримує андроїда, якого зовні не відрізнити від живого Еша і який виконає все, що вона попросить, аж до стрибка зі скелі. Саме цієї покори Марта й не витримує, бо справжній Еш, за її словами, плакав би й боявся, а копія, зібрана з його дописів, знає лише те, що він показував людям. Наприкінці серії, через кілька років, андроїд стоїть на горищі, і Мартина донька піднімається до нього на вихідних. Марта замінила Еша копією й поставила її туди, куди ставлять речі, яких не наважуються викинути, і горе на горищі не минає, бо робота горя зупинилася, ледве почавшись.
Коли людина втрачає власні слова, вона цього майже не помічає, бо така втрата не болить. У фільмі Спайка Джонза «Вона» Теодор заробляє тим, що пише особисті листи на замовлення людей, яким бракує слів, і листи виходять настільки гарні й точні, що таких слів адресат від самого замовника не почув би ніколи. Сьогодні такий Теодор лежить майже в кожного в кишені й за секунду пропонує привітання, співчуття, освідчення, слова для розриву й підібраний до них смайлик, і людина надсилає почуття чужими словами, так і не знайшовши своїх.
Своє слово потрібне й тому, хто говорить, бо позасвідоме виказує себе саме в ньому – в обмовці, в недоречному повторі, – і в цих збоях я чую на сесіях, що людина говорить більше, ніж знає. Розум, який колись сам шукав слова для опису тривожності, тепер отримує їх від машини, а хто звикає говорити готовими фразами, той дедалі рідше обмовляється, а отже, дедалі рідше чує себе. В листі, написаному чужими словами, немає жодної обмовки, з якої адресат міг би впізнати відправника.
Хто звикає говорити готовими фразами, той дедалі рідше обмовляється, а отже, дедалі рідше чує себе.
Орвелл описав, як звужується мова, коли слова за людину вибирають інші, тільки в нього це звуження примусове. В «1984» Сайм, філолог, який укладає словник новомови, із захопленням пояснює Вінстонові, що мета новомови – звузити обширність думки і що відданість партії означає не думати, не мати потреби думати. Вінстон слухає його й раптом розуміє, що одного дня Сайма випарують, тобто зітруть разом з усіма згадками про нього, бо той надто розумний і бачить надто ясно. У світі, де звужують мову, розум стає небезпечним для власника, і першим зникає той, хто бачить, що відбувається. Нам звуження пропонують як зручність, випаровувати нікого не треба, і людина випаровується сама, слово за словом.
В «Матриці» 1999 року зручність вже стає угодою про те, чого людина воліє не знати, і укладає її зрадник на ім’я Сайфер. Дев’ять років він живе в справжньому світі, де щодня їдять ту саму рідку кашу, і одного вечора повертається в Матрицю, комп’ютерну ілюзію, з якої його колись витягли. В ресторані, за столиком навпроти агента Сміта, тобто програми, що охороняє цю ілюзію, він ріже стейк і, підносячи шматок до очей, визнає, що стейка не існує й соковитим його робить Матриця, а тоді підсумовує: «Незнання – благо». Сайфер знає все, і знання ніяк не заважає йому жувати. За хвилину, в тій самій розмові, називаючи агентові свої умови, він попросить стерти йому пам’ять і за повернення в ілюзію видасть Морфеуса, свого командира.
Французький психоаналітик Октав Манноні дав такому знанню формулу, схожу на зізнання: «Я добре знаю, але все ж». Людина знає правду й водночас вірить у зручне, і знання з вірою в ній співіснують без суперечки. Це те саме заперечення, на яке покладаються «простіші», тільки тепер до нього вдаються з відкритими очима. Технології нас не оглуплюють, бо ми знаємо, що стрічка добирає новини до нашого страху, а відповідь ШІ складено з чужих слів. Тільки знання це вже ні до чого нас не зобов’язує, і розум поступово стає рудиментом, органом, що лишився на місці, але втратив функцію. Тривожність при цьому вщухає, проте не тому, що зникла її причина, а тому, що ця причина більше нікого не обходить.
Автор Екклезіяста знав, що знання множить біль, і все одно записав це, тож його безсонна ніч дісталася кожному, хто прочитає ці рядки. Сайфер проміняв таку ніч на спокійний сон в ілюзії. Вибирати між цими двома ночами нам доводиться щоразу, коли стає тривожно, а телефон лежить на відстані руки, і котру з них ми обрали сьогодні, знає навіть той, хто вирішив цього не знати.
