Я не раз бачив, як людина, зірвавшись на крик, потім плаче й каже: «Я просто вже не можу, мене плавить». Кричить вона з якогось приводу, а слова для того, що з нею діється, і «пробач» знаходяться, лише коли напруга вщухає.
До зриву вона довго втримує в собі злість на близьких і часто ховає її навіть від себе. Частину цієї роботи вона виконує свідомо, тамуючи злість, а решту без її відома беруть на себе механізми, які в психоаналізі називають захисними.
В «Невдоволенні культурою», праці Фройда 1930 року, я натрапив на думку, що злість, якій людина не дала виходу назовні, обертається проти неї самої. Фройд пише тут про агресію, яку забирає собі Над-Я, що діє в нас як совість. Над-Я відокремлюється від Я, тобто від тієї частини психіки, з якою людина себе ототожнює, стає над ним суддею й обходиться з ним так само суворо, як людина обійшлася б з іншими, якби дала собі волю. Далі Фройд показує, як совість постає з відмови задовольнити потяг і відтоді вимагає від людини нових відмов, а кожна стримана агресія переходить до Над-Я й додає йому суворості. Так замикається коло, і що більше людина себе стримує, то суворіше її карає совість.
Втому, яку я бачу в людей, що от-от зірвуться, я пов’язую саме з докорами совісті, бо на них людина витрачає ті самі сили, що тримають її зібраною. Коли ж сили вичерпуються, нову злість вона вже не може ні стримати, ні спрямувати проти себе, бо на захисні механізми, що втримують злість всередині, сил теж немає. Тоді людина здебільшого зривається на близьких, і я схиляюся до думки, що так вона рятується від кари власної совісті, яку більше не в змозі витримати. Людина, що кричала, і сама відчуває, як крик вирвався без її свідомого рішення, і каже про це своїми словами, адже в реченні «мене плавить» немає того, хто плавить.
Те «пробач», що звучить крізь сльози, людина вимовляє вже голосом совісті, бо тепер є вчинок, за який можна карати. Картаючи себе за крик, вона стримується старанніше, ніж до зриву, і напруга спадає лише на один вечір, а коло лишається.
Втомлена людина криком рятується від власної совісті, а своїм «пробач» знову віддає себе їй на суд.
Коли кричать на тебе, ти чуєш передусім підвищений голос і часто відповідаєш холодністю чи таким самим криком, а відповівши, вже й сам стоїш на одному з боків сварки й чекаєш, хто першим визнає провину. Тому з фрази «Я просто вже не можу, мене плавить, пробач», яку людина згодом каже в сльозах, ти чуєш лише «пробач» і приймаєш його за кінець сварки. Першими ж словами людина каже саме тобі, що сил в неї більше немає, і після щойно пережитого це прохання про допомогу легко пропустити. Коли кричать на мене, я теж його пропускаю.
Все це пояснює крик, але не дозволяє його. Те, що вирвалося без свідомого рішення людини, лишається її криком, і чути його довелося тобі, хоч би якою втомленою вона була. Відповідальність за нього несе вона сама, так само як і за довге мовчання про злість, яке обірвалося зривом.
Хоч би якою втомленою була людина, за крик відповідає вона, а чути його довелося іншому.
Є й інший крик, такий самий гучний, після якого людина пробачення не просить. В ньому все сказано від початку, повними реченнями з переліком чужих провин, і сліз зазвичай немає, бо так кричить людина, переконана в своїй правоті. Звідки береться така переконаність, я зрозумів, коли зіставив її з іншим спостереженням Фройда в тій самій праці. Совість, пише він, тим суворіша й недовірливіша, чим доброчесніша людина, бо чим частіше така людина собі відмовляє, тим сильнішою стає спокуса, і відмовляти собі доводиться знову й знову, тож коло в неї не розмикається.
Суворості в такій совісті стільки, що людина, за моїми спостереженнями, часом спрямовує її на когось поруч ще до того, як виснажить себе докорами. Криком вона, як їй здається, лише відновлює справедливість і провини не відчуває, бо дозвіл на нього дала її власна совість. Винен, за її логікою, той, на кого кричать. Її й не плавить, бо під цим криком вона підписується.
В обох криках діє сувора совість, тільки після першого вона карає людину, а в другому людина карає нею близьких.
А що, коли людина, переконана в своїй правоті, чекає вибачення від іншого саме тому, що, попросивши пробачення сама, віддала б себе під суд власної совісті, яка щойно кричала її голосом?
