Як я міг цього не побачити?

Обманути психоаналітика так само легко, як будь-кого іншого. Та про нас думають, що ми бачимо людей наскрізь, і нам це лестить, доки не обмануть нас самих. Елізабет Чарнок, фахівчиня з психологічного консультування, описала в журналі Британського психологічного товариства, як це сталося з нею. Вона дізналася, що її партнер мав стосунки з іншими жінками, і написала про це есе, назвавши його питанням до себе: «Я ж мала б знатися на психології… то як мене так зрадили?»

Чарнок теж очікувала від себе, що знання психології вбереже її від обману. Проте бачити людей наскрізь не вчить ні психологія, ні психоаналіз. На сесіях я чую те, що людина приховує від самої себе, бо вона видає це обмовкою чи недоречним повтором.

Психоаналітик чує те, що людина приховує від себе, а той, хто бреше, приховує правду від слухача.

Людина, яка бреше свідомо, стежить за своїми словами, тому розпізнати брехню мені важко, як і всім. На сесії я не з’ясовую, чи все було так, як мені розповідають. Це робота слідчого, а для аналізу важливо те, як людина про це говорить. Вдома ж ми сесій не ведемо і слухаємо близьких так, як слухають ті, що люблять. І все ж саме цей фах, який не вчить ні бачити наскрізь, ні перевіряти, люди вважають оберегом від обману, і ми, буває, віримо в цей оберіг разом з ними.

Чарнок дорікала собі як фахівчиня, але так само дорікають собі й люди, що психології ніколи не вчилися, тож самим фахом цих докорів не пояснити. Один з аналізантів, дізнавшись про роман дружини, тижнями перечитував своє листування з нею за два останні роки і розповідав мені, що в ньому знайшов. В одному з повідомлень вона написала, що затримається на нараді, а він відповів: «Не поспішай». Прочитавши мені ці два рядки, він спитав: «Як я міг цього не побачити?» Про дружину він говорив мало, а про власну сліпоту говорив багато, і провину в цій історії шукав здебільшого в собі.

Слова в повідомленнях не змінилися, але тепер він читав їх, знаючи про роман. Два роки тому слово «нарада» означало для нього нараду, а тепер в кожному старому повідомленні він бачив ознаку зради. Чарнок в есе пояснює це ретроспективним упередженням, тобто схильністю вважати передбачуваним те, що вже сталося. Одним з перших це упередження описав 1975 року психолог Барух Фішгофф. В дослідах Фішгоффа люди, яким повідомили розв’язку події, вважали її ймовірнішою, ніж ті, кому розв’язки не повідомили, і не помічали, що на їхню оцінку вплинуло саме це знання. Я натрапив і на дослідження 2023 року з Університету Вісконсину в О-Клері, де понад п’ятсот учасників читали той самий опис вигаданої пари. Учасникам, яким сказали, що пара розійшлася, розрив здавався очевиднішим, ніж тим, кому про долю пари не сказали нічого. Так само мій аналізант судив себе тодішнього за доказами, які отримав лише тепер, і вирок собі виніс заднім числом.

Вважати себе винним йому було нестерпно, проте він тримався за цю провину, і одну з причин цього я, здається, розумію. Якщо він міг побачити обман і не побачив, то це його помилка, а помилки наступного разу можна уникнути, тож досить бути пильним. Якщо ж побачити обман він не міг, то не вбереже його й пильність, бо обманути можуть і пильного.

Обманута людина часом погоджується бути винною, аби не бути беззахисною.

Схожий хід 1943 року описав шотландський психоаналітик Рональд Фейрберн, але він писав про дітей. Дитина, яку батьки кривдять, вважає поганою себе, бо цілком залежить від батьків, і їй треба, щоб вони лишалися добрими. Якщо погана вона сама, то світ довкола добрий і в ньому можна виправитися. Фейрберн порівняв таку дитину з грішником, якому безпечніше в світі, де править Бог, ніж в світі, де править диявол. Дорослий залежить від партнера куди менше, ніж дитина від батьків, проте, скільки я бачу, після зради чинить так само, як ця дитина. Поки мій аналізант брав провину на себе, від його пильності ще щось залежало. А дружина лишалася для нього тією, кого він знав, і гніватися на неї він не мусив. Тому слова «Ти ні в чому не винен» такої людини не втішають, і свою рятівну провину вона боронить від тих, що пробують її забрати.

Буває, втім, що обманута людина картає себе недарма, бо дещо вона таки помічала. В «Дослідженнях істерії» Фройд показав, як можна знати щось і водночас цього не знати. Гувернантка, яку він лікував, не казала йому, що закохана в господаря дому. На питання, чому мовчала про це, вона відповіла, що не знала цього, чи радше не хотіла знати й гнала це з думок. В примітці Фройд назвав цей стан сліпотою зрячого ока і зізнався, що й сам від нього не вберігся. Думаю, обмануті теж бувають у такому стані, а коли людина вже знає про зраду, вона не може відділити те, чого знати не могла, від того, чого знати не хотіла.

Є й інший докір собі: «Треба було перевіряти». Але довіряти й означає не перевіряти, а хто перевіряє, той вже веде слідство. Мій аналізант два роки не перевіряв слів дружини, як не перевіряє їх той, хто любить.

Хто дорікає собі за довіру, той вимагає, щоб на його місці в шлюбі був слідчий.

Слідчий на його місці, можливо, побачив би обман, тільки шлюбу в такого слідчого не було б з першого дня.

Чесна відповідь на питання «Як я міг цього не побачити?», як на мене, – «Не міг», а часом ще й «Не хотів». Мій аналізант тримався іншої відповіді, «Мав побачити». А за ті тижні, що він перечитував листування й судив себе, дружині він не поставив жодного питання.