«Мені тривожно, а причини немає. Все ж добре». Якби в людини все було добре, вона сказала б «все добре», без частки «ж». Частку «ж» ставлять тоді, коли наполягають на своєму всупереч сумніву, а підставу для сумніву людина дала сама, бо слова «мені тривожно» вже означають, що добре не все. Тож, кажучи «ж», людина сперечається з власною тривожністю.
Назвати причину своєї тривожності людина не може. Під час повітряної тривоги про небезпеку сповіщає сирена, і кожен, хто її чує, знає, чого чекати. Про небезпеку, від якої людині тривожно, коли сирени немає, не сповіщає ніхто, тож людина шукає її сама, перебирає в думках роботу, здоров’я, гроші й новини, а коли не знаходить нічого, що пояснило б її тривожність, вирішує: «Нерви здають».
Цей висновок поспішний. Фройд називав такий стан тривогою і писав, що людина в тривозі чекає небезпеки, але не знає, якої, а щойно небезпеку названо, тривога стає страхом. Якщо ж назовні небезпеки не знайшлося, лишається шукати її в самій людині.
З чого в людині виникає тривожність, Фройд пояснював вже в ранніх працях. Бажання, якого людина не може собі дозволити, вона витісняє, тобто перестає усвідомлювати, проте бажання від цього не зникає. Його енергія, яку Фройд називав лібідо, не отримує виходу і перетворюється на тривогу. Людина відчуває тривожність, а свого бажання в тривожності не впізнає.
Часто людина тривожиться не про те, що може статися, а про те, чого хоче сама.
Пізніше Фройд переглянув своє пояснення і поміняв місцями причину й наслідок, тож тепер тривога передує витісненню. Тривогу він описав як сигнал, яким Я людини попереджає себе про небезпеку, зокрема з боку власного бажання. На сесіях я бачу, що бажання стає небезпечним тоді, коли суперечить тому, ким людина себе вважає, і загрожує воно не життю, а уявленню людини про те, хто вона є.
Донька, яка роками доглядає важкохвору матір, давно тривожиться без видимої причини. Іноді вона ловить себе на думці, що хоче, щоб догляд скінчився, і відразу цю думку відкидає, бо догляд скінчиться лише тоді, коли мати помре. Чоловік, якого всі мають за відданого родині, теж давно тривожиться і не дозволяє собі навіть подумати, що хоче піти із шлюбу, де кохання вже немає. Обоє кажуть «причини немає», і лише в аналізі з’ясовується, звідки тривожність. За роки догляду в доньки накопичилися гнів і навіть ненависть до матері, але любляча донька, якою вона себе вважає, такого відчувати не може, тож гнів і ненависть вона витісняє. Від них у свідомості лишається тільки коротка думка «хай би вже скінчилося», яку донька одразу відкидає, а решта перетворюється на тривожність. Чоловік хоче знову кохати, але відданий чоловік, яким його вважають усі й він сам, піти з родини не може, тож це бажання він витісняє повністю, і воно перетворюється на тривожність.
Сигнал тривожності тяжко витримувати, тож людина, яка начиталася порад, намагається заглушити його дихальними вправами або переліком вголос того, що бачить довкола. Людина видихає, сигнал стихає, і здається, що справу зроблено.
Дихальна вправа знижує тривожність, але бажання, про яке тривожність сигналізує, лишається.
Тому за якийсь час Я людини знову помічає те саме бажання й подає той самий сигнал, а людина повертається до вправи. На сесіях мене цікавить, про яке бажання сповіщає цей сигнал, бо доки бажання не має назви, воно лишається витісненим, а отже, сигнал повторюватиметься. Коли ж бажання нарешті отримує назву, людина вже знає його і може вирішувати, що з ним робити, а дехто з аналізантів згадує своє «все ж добре» і питає: «Невже я цим прикривався?»
Лунає цей сигнал часто саме тоді, коли «все ж добре». «Добре» в цій фразі означає роботу, родину, гроші, налагоджений розклад, тобто те, що людина вже має, тоді як тривожність стосується того, чого людина хоче і собі не дозволяє. Скільки я бачу, доки триває біда, увагу людини забирають нагальні справи, а коли зовні все влаштовано, справ меншає, і бажання знову дається взнаки. Так в спокої з’являється тривожність благополуччя, яку людина вважає безпричинною саме тому, що в її житті все добре.
Фройд помітив, що витіснене потрапляє в мову саме через заперечення. Його аналізант, розповідаючи сон, сам, без жодного питання, сказав про жінку з цього сну: «Це не моя мати», і цим вперше назвав те, що витіснив. Частка «ж» працює так само.
Кажучи «все ж добре», людина вперше вимовляє вголос те, з чим сперечається.
Сперечається людина з тривожністю, а тривожність сигналізує про бажання, тож у короткому «ж» чути саме бажання, хоча й у формі заперечення. Тому я слухаю не «добре», а «ж». Питання «Як можна тривожитися, коли все добре?» людина ставить собі легко, а друге питання, відповідь на яке лякає, ставить рідко: «Чого мені захотілося саме тепер, коли все добре?»
