Знак інь і янь я довго вважав прадавнім, як сама думка про дві половини світу, а заразом і дві цятки в ньому, чорну в білій половині й білу в чорній. Коли ж я нарешті перевірив, звідки вони там взялися, виявилося, що закручений знак китайські книжники малюють з кінця чотирнадцятого століття, цятки ж з’явилися в ньому лише в другій половині доби Мін, в шістнадцятому столітті, та й після того знак ще довго малювали без них. Я, що роками ловлю на сесіях обмовки й пропущені слова, роками ж не помічав цієї вставки, і з того дня раз у раз повертаюся до думки, що цілісність у знак цілісності домалювали пізніше, ніж намалювали сам знак.
Знак згадався мені після сесії з одним із аналізантів, а саму цю історію за роки практики я чув від багатьох чоловіків і жінок, щоразу з іншими іменами й іншими датами розлучення. Колишня дружина в розповіді цього аналізанта була чорною від першого побачення до останнього підписаного папірця, а він лишався в білій половині, чистій до самого краю, і на доказ підніс до камери знімок із сином на морі, з якого відрізав її ножицями. Коли я спитав, що для нього означає ця фотографія, він пояснив, що з тих років лише вона чесна, бо на ній нарешті немає зайвих.
Світ, розрізаний надвоє, який він приніс на сесію, Мелані Кляйн знайшла ще в перших місяцях людського життя. Мати, яка годує, і мати, через яку доводиться чекати й кричати від голоду, для немовляти – дві різні істоти, одна цілком добра, друга цілком погана, і саме таке розщеплення дає йому змогу любити першу без жодної домішки люті, яку воно віддає другій. Кляйн назвала цей стан параноїдно-шизоїдною позицією, а перехід від неї до депресивної починається тоді, коли дитина вперше здогадується, що мати одна, і в тій, що годує, проступає та, через яку доводилося чекати, а почуття до неї стає амбівалентним. Цятки в знаку і є образом цього переходу. Слово «позиція» замість «стадії» Кляйн обрала свідомо, бо стадію проходять один раз, тоді як між цими двома станами ми рухаємося туди й назад все життя, і дорослий, коли стає нестерпно, знову розводить добре й погане по різних людях, а то й по різних годинах однієї людини.
Чому ж цей перехід дається так важко, якщо зовні він схожий на звичайне дорослішання? Бо цятка з’являється разом із болем, і позицію Кляйн недарма назвала депресивною.
Щойно в тому, кого любиш, проступає ненависне, з’ясовується, що вся лють, яку ти віддавав поганій половині, влучала в ту саму людину, що тебе годувала, і за кожен удар, завданий бодай у фантазії, тепер доводиться відповідати перед собою.
Так виникає провина, а з нею й бажання полагодити зруйноване, і саме це бажання Кляйн називала репарацією, проте лагодити можна лише те, що визнав зруйнованим власними руками, а визнати це означає перестати бути цілком білим.
Механізм, який я розбирав у дописі «Роби як знаєш», і є способом жити без цятки. Людина вкладає своє нестерпне почуття в іншого так, щоб той відчував його замість неї, і тоді все погане опиняється назовні, власна половина зберігає білий колір, а в провини немає адреси, бо винний щоразу хтось інший, і тому той, хто так живе, здебільшого щиро вважає себе потерпілим. Про свої почуття він каже правду, а про світ – неправду, і з білої половини різниці між ними не видно.
За кілька місяців мій аналізант сам повернувся до того знімка, мимохідь згадавши, що відрізав нерівно і на краю лишилося плече колишньої дружини. Він вже кілька разів брався підрізати, проте відкладав ножиці, і на моє питання, що його зупиняє, після довгої паузи відповів, що син на знімку спирається на материне плече, тож якщо різати чисто, хлопчик лишиться спертим на порожнечу. Того вечора в його білій половині проступила цятка, і знайшов він цю цятку в собі самому, коли згадав, як всі роки шлюбу відповідав мовчанням на кожне прохання дружини, і вперше назвав те мовчання своїм.
Наступні тижні він на сесіях перебирав свої вади, переконаний у власній нікчемності, з тією ж старанністю, з якою колись перебирав вади дружини, а я впізнавав в цьому той самий знак без цятки, лише перефарбований. Людина, що бачить себе цілком нікчемною, живе без цятки так само, як і та, що бачить себе цілком правою, бо в кожної з них лишається одна фарба.
Провину, яку описувала Кляйн, називають конкретно, за цей вчинок перед цією людиною, і тому завдане можна полагодити, тоді як вирок самому собі стосується всього одразу, і лагодити в ньому нема чого.
Саме цим вирок самому собі і зручний, бо звільняє від репарації так само надійно, як колись звільняла біла половина.
Знак близько двох століть обходився без цяток, поки в другій половині доби Мін хтось не поставив у ньому чорну цятку в білій половині й білу в чорній. На знімку мого аналізанта лишилося плече колишньої дружини, і цю цятку чужого кольору, що тримає на собі його сина, він так і не відрізав.
