«Заздрю тобі по-білому», – кажуть відкрито близькій людині, якій вдалося те, чого хотілося б і собі, і подумки так само звертаються до улюблених зірок. Хто так каже, хоче мати те саме, що вже має інший. Про іншу заздрість відкрито не кажуть, бо в собі її помічають не всі. Впізнаю я її здебільшого там, де чуже надбання поспішають знецінити. Все, що каже така заздрість, вміщується в одне речення.
Якщо в мене цього немає, то хай не буде й у тебе.
Першу половину цього речення, «в мене цього немає», може сказати про себе й той, хто заздрить по-білому, а друга, «хай не буде й у тебе», належить уже іншій заздрості. Ці дві заздрості окремо досліджували й нідерландські психологи, на чию роботу я натрапив. У їхній мові для цих заздростей навіть є окремі слова. Ту, з якою людина хоче мати те саме, що й інший, називають benijden, а ту, з якою вона хоче, щоб інший своє втратив, називають afgunst.
Цю другу заздрість легко сплутати ще й з ревнощами та жадібністю. Мелані Кляйн в праці «Заздрість і вдячність» 1957 року розрізнила ці три почуття. Ревнощі стосуються щонайменше трьох людей, і той, хто ревнує, боїться, що любов, яку вважає своєю, дістанеться суперникові. Жадібна людина бере більше, ніж їй потрібно, і їй все одно мало. Заздрість стосується двох, і заздрісник теж прагне взяти чуже, проте там, де взяти не вдається, готовий його знищити, аби воно не дісталося нікому.
Знищення заздрісникові нічого не дає, і саме цим заздрість відрізняється від жадібності, бо жадібна людина, хай і бере понад міру, бере собі.
Заздрісник погоджується лишитися ні з чим, аби ні з чим лишився й інший.
Власну втрату заздрісник терпить, бо мучить його не сама нестача, а різниця між своєю нестачею і чужим достатком. Коли бракує всім однаково, свою нестачу він витримує, а різниці витримати не може, тож заради рівності в нестачі готовий віддати й те небагато, що має сам. Ось чому від «в мене цього немає» людина так легко переходить до «хай не буде й у тебе», щойно бачить, що в іншого це є.
Перші прояви заздрості Кляйн шукала в годуванні, бо саме там людина вперше відчуває цю різницю. Кляйн дійшла висновку, що немовля заздрить не лише грудям, які йому відмовляють, а й тим, що годують його досхочу. Щедрим грудям немовля заздрить через саму легкість годування, бо що легше тече молоко, то ясніше немовля відчуває, що джерело молока належить матері, а в нього самого такого джерела немає.
Щедрому заздрять за те, що він має що дати.
Серед дорослих щедрим заздрять з тієї самої причини. Учитель, який легко пояснює, чи автор, який віддав свою думку всім охочим, нерідко чує у відповідь і вдячність, і злість, яку важко пояснити, адже злиться саме той, кому він дав. Кляйн описала таку злість і в психоаналітичній практиці, де заздрісний аналізант не може пробачити аналітикові вдалої роботи й знецінює тлумачення саме тому, що воно влучне.
Своєї заздрості такий аналізант здебільшого не помічає, і в цьому він схожий на багатьох, хто поспішає знецінити чуже. У ревнощах і жадібності люди зізнаються легше, а про ревнощі, буває, й кричать на весь дім. Із заздрістю так виходить рідко, бо, зізнаючись у ній, людина мусить визнати, що в іншого є те, чого бракує їй самій. Те, чого людина в собі не визнає, інші нерідко бачать на її обличчі раніше, ніж вона встигає дібрати перший аргумент.
Заздрять очима, що видно й з походження самих слів. Латинське invidia утворене від дієслова invidere, що спершу мало значення «дивитися з ворожістю», а наше «заздрити» мовознавці виводять від давнього «зріти», тобто бачити.
Спершу людина дивиться й заздрить, а аргументи добирає вже потім, і той, хто так знецінює чуже, щиро вважає себе справедливим критиком, а що переконливіші його аргументи, то надійніше він ховає від себе, звідки вони взялися.
Під справедливістю людина може ховати заздрість, а під заздрістю ховає власну нестачу.
Надбання так і лишається в іншого, а нестача того, хто його знецінював, нікуди не ділася, і взяти йому тепер нема звідки, бо брати довелося б у того, кого він щойно знецінив.
